Полонені Барсової ущелини

Про все це добре знав Ашот. Хлопцеві часто випадало ходити разом з батьком по слідах гірських баранів, і тепер він, як дорослий мисливець, розповідав товаришам про повадки вірменських муфлонів.

— А он гора Марал-Бахан. Там завжди стоїть вожак отари і дивиться на Арарат. Через те гору так і називають — Марал-Бахан, тобто «спостережний пункт» гірських баранів. — Ашот простяг руку в напрямку ущелини і сказав: — А це — Барсова ущелина. Бачите, з трьох боків її оточують неприступні скелі. З того боку, що проти нас, вона виходить до Араратської долини, але й звідти немає виходу: внизу прірва. Лише весняні води збігають там. У Барсову ущелину є тільки один вхід: оця вузесенька стежка. Всі інші зриваються в бездонне провалля, не досягши і середини схилу. Цією стежкою і ходять дикі кози… Ну, як сказав би дідусь Гагіка, у кого ще є нирки, вперед за мною!

І, плигаючи з каменя на камінь, Ашот кинувся на вузеньку стежку. Товариші рушили за ним.

Саркіс завагався. Спочатку він подумав, що краще повернутися в село. Потім, згадавши про жартівника Гагіка, й собі зробив кілька кроків по стежці. Та чи варто через дурні вигадки цього брехуна наражатися на небезпеку? Саркіс остаточно вирішив повернутися додому.

Проте коли товариші відійшли вже досить далеко, а серед голих скель, на яких чорними примарами сиділи зловісні орли, тривожно завив вітер, — хлопець злякався.

«Еге! До села теж страшно йти самому, — майнула в Саркіса тривожна думка. — Хіба я здурів, щоб вештатись між дими скелями й проваллями? Краще вже подивитися на диких кіз…»

І він побіг наздоганяти товаришів. Так, вперше випробувавши свою сміливість, відомий у селі заводій відступив.

Розділ третій

Про те, як школярі, покинувши рівні дороги, пробиралися Диявольською стежкою

Глянеш з гори на кам’яні брили, нагромаджені в ущелині, і в голові запаморочиться, такі там бездонні провалля! Високі похмурі скелі утворюють непрохідні стіни, і тільки в одній із них гірські потоки прорили невелику щілину. Саме через цю щілину Ашот впевнено провів своїх товаришів.

Скелі тут були з вапняку. Стежки на них були схожі здалеку на зморшки старої людини. На одну з таких стежок, яку мисливці називають Диявольською, вийшли юні мандрівники.

— Пусти-но мене вперед, — звернувся Асо до Ашота. — Я лажу по скелях не гірше від кіз.

Але Ашоту не сподобалися слова Асо. Він скоса глянув на нього, мовби говорячи: якщо ти нас поведеш, то навіщо тоді я?.. І він сказав хлопцеві, щоб той краще допомагав Шушик. Дівчина хоч і була спритною, однак бездонна глибина провалля лякала її, і в неї починало паморочитися в голові.

— Не дивись униз! — порадив Ашот і, обернувшись назад, жартома вигукнув: — Не схоже на стежку до батьківської комори, Саркіс? Га?

Але ніхто не відповів на жарт Ашота. Завжди зарозумілий Саркіс мав тепер вигляд побитого щеняти. Проковтнувши образу, він мовчки плентався позаду.

Спуск був важкий, але поки що все йшло успішно. І лише одна цікава пригода, про яку не можна не розповісти, ненадовго затримала юнаків.

Осіннє сонце лагідно гріло скелі. Хоч стояли перші дні листопада, повітря було ще тепле. Хлопці скинули піджаки і несли їх у руках, обережно ступаючи по камінню. Стежка в одному місці зовсім прилягала до скелі, яка праворуч здіймалась високою стіною, а ліворуч обривалася, звисаючи над глибоким проваллям.

І розколини в скелях, і заглибини, які іноді попадалися на шляху, невеликі печери й сама стежка — все було вкрите козячим лайном.

— Це сліди кіз… А оті западини й дірки — їхній притулок, — сказав Асо пошепки.

Він відчував, що дикі кози десь тут близько, і хотів сказати про це товаришам. Та не встиг розкрити рота, як з найближчої печери вискочив великий козел і кинувся прямо на Ашота.

Розминутись не було де. Тварина могла або повернутись у Барсову ущелину, або ж збити з ніг хлопця, що загородив їй дорогу. Козел чомусь вибрав останній шлях. З’явився ж він так несподівано, що в Ашота не лишалось і секунди на роздуми. Виставивши вперед круті роги, козел загрозливо біг до Ашота. Хлопець припав спиною до скелі і, зірвавши з голови шапку, інстинктивно вдарив нею тварину по голові. Один ріг пропоров шапку, і козел, сердито форкнувши й мотнувши головою, натягнув її ще далі. Злякана тварина рвучко стрибнула і з шапкою на голові помчала в гори.

Вдаривши козла, Ашот втратив рівновагу. Ще секунда — і хлопець полетів би сторч головою в провалля. Але Асо міцною рукою вчасно підхопив його і сказав:

— Сядь!.. Заспокойся!..

Ашот сів. Асо замахнувся, було, палицею на козла, але запізнився — той, перестрибуючи з каменя на камінь, зник. Бойнах, вириваючись із рук, шалено гавкав. Асо ледве заспокоїв його.

Небезпека минула. Юні мандрівники опам’ятались і почали голосно сміятися, згадуючи кумедний вигляд козла в шапці. Похитуючи головою, Асо докірливо говорив:

— Чорт з нею, з тією шапкою. А тебе, Ашот, цей клятий козел міг зіпхнути в ущелину… Хіба так рискують? Це ж не свійський козел. Бачив, які в нього роги?

— Плакала твоя шапка за твоєю головою, — спробував звести все на жарт веселий Гагік.

— Моя шапка вилізе йому боком, — зітхнув Ашот.

— Не думаю, — посміхнувся Гагік. — Твоя шапка тільки допоможе козлу: тепер до нього жоден вовк не підійде…

Ашот ніяк не міг заспокоїтись. «Побачивши нас, козел повинен був повернути назад, в ущелину. Адже деякі тварини найбільше бояться людей. Що ж змусило його кинутись прямо на мене? — схвильовано думав хлопець. — Може, позаду був страшніший ворог?..»

Але довго роздумувати не було часу.

— Ну, ходімо вперед, — сказав, нарешті, Ашот.

Чим далі, тим труднішою і небезпечнішою ставала Диявольська стежка.

— Обличчям до стіни.

Так, як я, йдіть. Тільки на стіну й дивіться і тримайтесь один за одного, — наказав Ашот, коли стежка стала зовсім вузенькою. А сам з жахом подумав: «Ну й місце! Напевне, Камо не ходив такими небезпечними шляхами». — І серце Ашота стрепенулося: він мав нагоду довести свою вищість.

В одному місці вода розмила стежку, утворивши в скелі провалля, і Ашот замислено зупинився перед небезпекою. Якби раніше не говорили про сміливість Камо, він, очевидно, повернув би назад. Але тепер, приховавши тривогу, хлопець рішуче стрибнув через урвище.

— О, чудесна прірва: кинешся в неї — і крикнути не встигнеш! — спробував пожартувати Гагік, коли друзі підійшли до провалля.

Асо глузливо глянув на Гагіка:

— Якби коло ваших воріт лежала колода, ти зміг би по ній пройти?

— Ще й як! — весело відповів Гагік.

— Ну, а якщо цю колоду перекинути через річку або через таку ущелину?..

— Страшнувато, — несміливо промовив той.

— Нічого страшного. Тільки забудь про те, що внизу річка чи яма. Ось глянь… — І Асо, не дивлячись вниз, спритно перескочив темне урвище, мов якийсь неглибокий рівчак. — Зрозумів? — спитав він Гагіка з того боку провалля.