Полонені Барсової ущелини

Тільки Асо сидів тихо, прихилившись до скелі і обнявши за шию свого вірного друга Бойнаха. Він спокійно дивився на сніг. Ледь помітна усмішка блукала по його бронзовому обличчю. «Іде сніг… хай іде… Чого ви голови похнюпили?» — здавалось, говорив його погляд.

Шовкові китиці головного убору спадали йому на чоло, і хлопець час од часу відкидав їх, щоб не заважали очам.

— Хушке [6] Шушик, обійми Бойнаха за шию. Він такий теплий, — сказав раптом Асо, і краска залила його обличчя. — Ех, коли б не літо. Для чабана літо все одно що рідна мати, — закінчив він курдським прислів’ям. А потім, відвернувшись од Шушик, затяг м’яким, приємним голосом стару курдську пісню:

6

Хушке — сестричка (курд).

— Ло, ло, ло, ло… Із аулів глухих Курдистану Чути стогін страшенний і плач. Бідний курд від безмежного горя Сумну пісню співає щодня…

— А зможе дядько Авдал ще один день побути без цукру й тютюну? — чи то серйозно, чи жартома поцікавився Гагік.

— Зможе, — обірвавши пісню, незадоволено відповів Асо.

— От і добре! Все буде гаразд. Завтра ми будемо дома. А зараз давайте знищимо те, що лишилося.

— Так, час попоїсти, — згодився Ашот.

Він витяг із торби сир та лаваш і розділив усе на шість рівних частин. Коли Бойнах дістав свою частку і зжер її за мить, Асо був глибоко зворушений добротою Ашота і подивився на нього теплим, ласкавим поглядом. Природна соромливість заважала чабанові подякувати Ашотові.

Загорнувши сир в лаваш так, що вийшла довга трубочка, Асо почав апетитно уплітати її. Решта мандрівників теж не відстала від нього. А Бойнах, висолопивши червоного язика, очікувально заглядав у вічі то одному, то другому…

Голод трохи заспокоїли, але після солоного сиру страшенно хотілося пити. Хлопці пригорщами хапали сніг і ковтали його, турботливо попереджаючи один одного, що їсти сніг небезпечно.

Певно, від того, що вони попоїли, а перед цим майже не спали цілу ніч, повіки самі почали злипатися: мандрівників зборював сон. Вони подрімали кілька годин. Їх розбудив радісний вигук Ашота:

— Вставайте, хуртовина стихла!..

Всі посхоплювались, протерли сонні очі, розправили затерплі ноги й руки.

— Ой, як у мене закололо в боці, — поскаржився Гагік. — Хто ще захворів? Підніміть палець!

Всі почували себе розбитими. У кого й справді кололо в спині, хто почав чхати і кашляти, але — дивна річ! — ніхто не захворів серйозно. Чи то позначилася деяка звичка, чи, може, в таких випадках організм мобілізує проти холоду і знегод усі свої внутрішні сили?

Тільки Саркіс був у гіршому стані. У нього кололо в боці, хлопцеві було важко дихати, а спина — як він сам висловився, наслідуючи дорослих айгедзорців, — задубіла.

— А мені так ніс заклало, як хворому баранові, — спробував пожартувати Ашот.

— Виходить, козел вчасно поцупив твою шапку, — відгукнувся Гагік. — Ну, нічого. З холодною головою людині легше думати… Давайте-но спробуємо вилізти з цієї тюрми, подивимося, що робиться на білому світі.

Першим вийшов Ашот. Але не ступив він і двох кроків, як провалився по самісінький пояс у сніг. Глянувши на ущелину, на гори, хлопець мимохіть заплющив очі, навколо все було вкрите білим саваном, стояла мертва тиша, наче сніг сховав під собою не тільки скелі, а й усе живе.

Повискакували надвір і товариші. Притоптали сніг і почали оглядати місцевість. Кущі зовсім зникли під сніговим покровом, а дерева, що недавно пнулися до сонця між стрімкими скелями, схилили свої обважнілі гілки до самої землі. Стежки, якою наші герої дісталися сюди, ніде не було видно.

В серці юних мандрівників почала згасати надія…

Розділ шостий

Про те, як скрута, не барячись, почала добиватися в двері

Так, хуртовина вщухла, але навкруги лежав холодний, глибокий сніг. Куди тепер податися? Назад, в ущелину, чи вперед, на волю. Останнє було привабливіше, та навряд чи можливе. Не наважуючись вирушати, юні мандрівники оглядали Диявольську стежку.

З-під глибокого снігу лише подекуди виднілись камені на нижньому краї Диявольської стежки і ті місця, де вона, розширюючись, переходила в невеликі тераси. Туман розійшовся, однак день був сірий, похмурий.

Вечоріло.

— Ходімо назад. Спробуємо знайти хоч якусь печеру, — запропонував Ашот.

— Хіба не додому підемо? Знову спатимемо на камінні? Я пити хочу, Ашот… — сумно промовила Шушик.

— Підшукаємо місце для ночівлі. А завтра побачимо, що буде… Не втрачай надії, Шушик, потерпимо ще ніч, а завтра або самі виберемось, або нас знайдуть. Ну, беріться ж за руки, ходімо!

Бойнах, здавалося, зрозумів намір Ашота і перший кинувся вперед. За ним, промацуючи стежку своєю палицею, обережно ступав Асо, і по його слідах товаришам було легше йти.

Діставшись до кінця стежки, вони скочили з схилу вниз, на рівне місце, і полегшено зітхнули: тут хоч можна було не боятися, що скотишся в провалля. Але куди йти далі?

— Ходімо переночуємо на кам’яних квітах, — жартома запропонував Гагік.

— А де ж квіти, Асо? Ти їх покинув? — раптом зацікавилась Шушик.

— Як? Я ж їх для тебе зібрав, — сказав хлопець і густо почервонів.

— Ні, твій килим з квітів, — втрутився Ашот, — дуже твердий. Краще ходім у ту печеру, де ми гадюку знайшли.

Товариші приєдналися до цієї пропозиції. Справді, Зміїна печера, як вони її назвали, була досить глибока й зручна для того, щоб перебути в ній якийсь час.

Провалюючись по пояс у сніг, мандрівники почали здиратися вгору, до ріденького гайка, що дрімав під скелями.

Попереду знову біг Бойнах. Він наче плив по хвилях, то зникаючи в снігу з головою, то виринаючи на поверхню. За собакою йшов Асо, спираючись на палицю і пробиваючи шлях товаришам.

Саркіс плентався останнім. Він ступав уже прокладеним шляхом, але й це мало радувало його. Каміння, що лежало під снігом, потрапляючи під ноги, загрожувало звалити його в провалля. Щоразу, перечепившись, він голосно охкав, боязко озирався на всі боки, струшуючи з себе сніг, і проклинав Ашота, через дурні примхи якого товариші потрапили у таку біду.