Поміж ворогами

На столі ва­ляв­ся ніж. Ва­тя за­бу­лась схо­вать йо­го в ша­фу.

–  Чого це тут ніж ле­жить!?
– крик­нув о. Ар­темій.
– І чом ви не кла­де­те ножів на своє місце?

Він вхо­пив но­жа, мов сво­го во­ро­га, поніс до ша­фи й ткнув йо­го на по­лич­ку. На верхній по­лиці сто­яла тарілка з пок­ра­яною па­ля­ни­цею. Він за­че­пив тарілку, і тарілка бряз­ну­ла об підло­гу й роз­би­лась на дріб'язки. Шмат­ки й скиб­ки па­ля­ниці роз­си­па­лись.

–  І нас­тав­ля­ють же, гос­по­ди, оцих тарілок з са­мо­го краєчку! Хто це пос­та­вив тарілку з краєчку та й не за­су­нув на по­ли­цю?
– кри­чав сер­ди­то о. Ар­темій.

–  Та годі вже тобі! Сідай ли­шень за стіл та мерщій пий чай, бо ти го­лод­ний, - го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій зібрав че­реп­ки, одніс до пе­карні й швир­го­нув їх до по­ро­га. Йо­му зда­ло­ся, що він ніби шпур­ляє ті че­реп­ки або на пи­са­ря, або на пи­сар­шу. Він вер­нув­ся в сто­ло­ву й виніс на тарілці шма­ток са­ла. Одрізав­ши пів чет­вер­ти­ни од шмат­ка са­ла о. Ар­темій по­чав їсти йо­го з хлібом. Ко­ли гля­не він у вікно, по дворі хо­дять те­ля­та.

–  Ой бо­же мій! хтось те­ля­та ви­пус­тив! І хто то ви­пус­тив те­ля­та з хліва? Ой ли­шеч­ко! Ще поз­лу­ча­ються з ко­ро­ва­ми та вис­суть їх!
– крик­нув о. Ар­темій.

Він схо­пив­ся з місця й про­жо­гом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.

–  Та годі вже тобі гур­котіть! Сідай та пий чай! Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Го­ре мені з та­кою лю­ди­ною!
– го­во­ри­ла Су­са­на Уласівна, біжа­чи за о. Ар­темієм.

–  Омельку! Кар­пе! Де це в не­чис­то­го подіва­лись ті най­ми­ти? За­женіть те­ля­та в хлів!
– кри­чав о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку в од­но­му каф­тані.

Але ні Омелька, ні Кар­па не бу­ло на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Кар­по не обізва­лись. О. Ар­темій вхо­пив ло­ма­ку й хотів бігти за­га­нять те­ля­та. Жінка вхо­пи­ла йо­го за ру­ку.

–  Одже ще зас­ту­диш­ся! Геть по­кинь оту ло­ма­ку та йди до ха­ти! Чи то ж го­диться бла­го­чин­но­му га­няться з ло­ма­кою за те­ля­та­ми?
– крик­ну­ла во­на на чо­ловіка й по­тяг­ла йо­го за ру­ку в при­хо­жу.
– Піду пош­лю най­мич­ку, то й по­за­га­няє те­ля­та й без те­бе, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

–  А бо­же мій ми­лос­ти­вий! Скрізь не­по­ря­док, не­лад. І най­ми­ти десь по­роз­хо­ди­лись, і те­ля­та по­роз­хо­ди­лись, - бідкав­ся о. Ар­темій.

–  Та то твої нер­ви по­роз­хо­ди­лись та роз­тор­га­лись! Йди та пий чай!
– го­во­ри­ла до йо­го Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій сів за стіл і по­чав пи­ти чай. Од шу­му та кри­ку Ва­тя про­ки­ну­лась, од­хи­ли­ла двері з своєї кімна­ти й ти­хо спи­та­ла в ма­тері:

–  Чи то та­то вже гур­ко­тить? Аж ме­не збу­див. Я спро­сон­ня аж жах­ну­лась.

–  Та гур­ко­тить та тов­четься! Хіба ж ти йо­го не знаєш? Це най­шло на йо­го оте ли­хо, то вже бу­де гур­котіть та то­рохтіти цілий ра­нок. Не ви­ходь і очей не по­ка­зуй, по­ки не нап’ється чаю. Не бу­де ніко­го в хаті, то й не бу­де до ко­го чеп­ляться. Швид­ше вик­ри­читься, то й пе­рес­та­не, - ска­за­ла до доч­ки Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій сидів за сто­лом і ре­пе­ту­вав. Він в такі го­ди­ни ду­мав го­лос­но, пев­но для то­го, щоб ви­гур­котітись.

–  Ну, я пи­са­реві цього так не по­да­рую! Я тут пас­тир! Я тут ду­хов­ний отець, а він ме­не га­нить та об­но­сить пе­ред слу­га­ми, пе­ред моїми ду­хов­ни­ми овеч­ка­ми. Цього по­пус­кать не мож­на! Не мож­на! На по­хи­ле де­ре­во й ко­зи ска­чуть. Я тобі не по­хи­ле де­ре­во! На ме­не не вис­ко­чиш, їй-бо­гу, не стерп­лю! Хоч на­пи­шу до йо­го та дам зна­ти, що я за все дізнавсь, що там в йо­го хаті вчо­ра мо­ло­ли язи­ка­ми.

О. Ар­темій по­ки­нув півста­ка­на не­до­пи­то­го чаю, ки­нувсь до письмо­во­го сто­ла, вхо­пив лис­ток па­пе­ру й на­пи­сав до пи­са­ря ко­ро­теньку за­пис­ку:

«Шановний Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! ко­ли ви що го­во­ри­те за ме­не, за мою жінку та за мою доч­ку, то за­чи­няй­те двері в пе­кар­ню. Ви за­бу­ли при­каз­ку, що «в хаті ча­сом і стіни слу­ха­ють, і піч слу­хає»; че­рез те й ви­хо­дить, що сек­ретів ніхто не знає, «тільки од­на ба­ба та уся гро­ма­да», як ка­жуть в при­казці. Бу­вай­те здо­рові, їжте борщ з гри­ба­ми - держіть язик за зу­ба­ми».

О. Ар­темій пок­ли­кав най­ми­та й одіслав за­пис­ку до пи­са­ря. Най­мит увійшов в пи­са­ре­ву пе­кар­ню й пе­ре­дав за­пис­ку пи­са­реві. Пи­сар­ша са­ме тоді наг­ну­лась над ла­вою про­ти печі й кри­ши­ла в рин­ку са­ло на вишк­вар­ки до каші. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась ко­ло припічка за спи­ною в пи­сарші й, наг­нув­шись, заг­ля­да­ла в піч. Пе­кар­ня бу­ла та­ка ма­ленька та тісна, що пи­сар­ша й ку­хо­вар­ка, по­на­хи­ляв­шись, лед­ве не чер­ка­лись од­на об дру­гу.

Писар узяв за­пис­ку. Двері в пе­кар­ню бу­ли од­чи­нені. Пи­сар­ша гук­ну­ла че­рез од­чи­нені двері:

–  А що там пи­ше до те­бе бла­го­чин­ний?

Писар го­лос­но про­чи­тав за­пис­ку, щоб і пи­сар­ша з пе­карні чу­ла. Про­чи­тав­ши лист, він тільки тоді сха­ме­нув­ся й зир­нув на од­чи­нені в пе­кар­ню двері.

–  Еге! Я вже до­га­ду­юсь, за яку це піч він пи­ше! Ця піч не тільки з ву­ха­ми та пле­чи­ма, але й з очи­ма й язи­ком, та ще й гост­рим, як брит­ва. Я-бо ду­маю, чо­го во­на так ве­се­ло пог­ля­да­ла на наші вікна! А в неї, як тільки в серці за­ве­деться га­дю­ка, та ще й лю­та й кус­ли­ва, тоді в неї й очі ста­ють ве­ли­кодні… - го­во­ри­ла пи­сар­ша до пи­са­ря че­рез двері.

Куховарка, сто­ячи ко­ло печі, все чу­ла й осміхну­лась. Ле­онід Се­ме­но­вич став на по­розі й че­рез поріг узяв сест­ру за лікоть, по­тяг у світли­цю, а потім при­чи­нив двері. Пи­сар­ша дер­жа­ла в одній руці ніж, а в другій - са­ло.

–  От ту­ди! Ку­ди ж я оце бу­ду кри­шить са­ло?
– ска­за­ла пи­сар­ша до бра­та.

–  Про ме­не, кри­ши мені в рот, бо я вже їсти хо­чу, тільки бо­га ра­ди за­чи­няй двері в пе­кар­ню, ко­ли будлі-що го­во­риш про ко­гось, бо піч і справді з очи­ма, і з пле­чи­ма, і навіть з но­га­ми!
– ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  От тобі й на! То це в бла­го­чин­но­го зна­ють все до­чис­та, що ми верз­ли вчо­ра вве­чері?
– ска­за­ла пи­сар­ша.

–  А ма­буть, зна­ють, - сум­но обізвав­ся пи­сар, - ад­же ж чу­ла, що пи­ше бла­го­чин­ний?

–  Це На­талія Корніївна! Це вчи­тельша! Це її язи­чок вже розб­ре­хав про нас. Та й швид­ка ж! Вчо­ра вве­чері ми базіка­ли, а сьогодні в бла­го­чин­но­го вже чис­то все зна­ють!..
– го­во­ри­ла пи­сар­ша.

–  Та то її ку­хо­вар­ка вчо­ра вве­чері сиділа оту­теч­ки в пе­карні, як ми го­во­ри­ли, - ска­зав пи­сар.
– А! по­га­но, Те­тя­но! По­га­но, нігде прав­ди діть.