Поправка на Ікс

Зарубіну доведеться чекати чотирнадцять років. Тільки тоді по нього прибуде інша ракета. Чотирнадцять років одному, на чужій, обледенілій планеті…

Знову розрахунки. Головне — енергія. Треба, щоб її вистачило на телекерування ракетою, на чотирнадцять довгих, безмежно довгих років. І знову все розраховано на межі, в обріз.

Фотознімок житла капітана. Воно зібране з секцій оранжереї. Крізь прозорі стінки видно електронну апаратуру, мікрореактори. На даху встановлено антени телекерування. Навколо — крижана пустеля. В сірому, оповитому мутним серпанком небі холодно світить Зоря Барнарда. Її диск учетверо більший від Сонця, але тільки трохи яскравіший від Місяця.

Я швидко перегортаю бортовий журнал. Тут усе: і капітанові настанови, і домовленість про радіозв’язок у перші дні польоту, і список предметів, які треба доставити капітанові… І раптом два слова: “Полюс” вилітає”.

А потім ідуть дивні записи. Здається, їх зробила дитина: рядки наповзають один на одного, літери вугласті, ламані. Це дванадцятикратне перевантаження.

Я ледве розбираю слова. Перший запис: “Усе добре. Кляте перевантаження! В очах фіолетові плями…” Через два дні: “Набираємо швидкість за розрахунком. Ходити неможливо, доводиться повзати…” Ще через тиждень: “Важко, дуже (закреслено)… Витримаємо. Реактор працює на розрахунковому режимі”.

Два аркуші в бортовому журналі не заповнені. А на третьому, залитому чорнилом, навскоси зроблено запис: “Телекерування порушене. Промені розсіюються якоюсь перепоною. Це (закреслено)… Це кінець…” Але тут же, скраєчку, виведено іншим — чітким — почерком: “Телекерування відновлено. Індикатор потужності показує чотири одиниці. Капітан віддає всю енергію своїх мікрореакторів, і ми не можемо йому перешкодити. Він жертвує собою…”

Я закриваю бортовий журнал. Зараз я можу думати тільки про Зарубіна. Мабуть, для нього було несподіваним порушення телекерування. Зненацька задзвонив індикатор…

Тривожно дзвенів контрольний сигнал індикатора. Стрілка, здригаючись, опускалася до нуля. Радіопромінь зустрів перешкоду, телекерування порушилось.

Капітан стояв біля прозорої стіни оранжереї. Тьмяне багрове сонце заходило за горизонт. По крижаній рівнині бігли коричневі тіні. ВІтер гнав, підхльостував снігову пилюку, піднімав її в каламутне червоно-сіре небо.

Настійливо дзвенів контрольний сигнал індикатора. Радіовипромінювання розсіювалося: його потужності не вистачало для керування ракетою. Зарубін дивився на Зорю Барнарда, що заходила. За спиною капітана гарячково металися спалахи ламп на панелі електронного навігатора. Багряний диск швидко ховався за горизонтом. На мить заіскрилися червоні вогники: останнє проміння заломилося в міріадах крижинок. Потім настала темрява.

Зарубін підійшов до щита з приладами. Вимкнув сигнал Індикатора. Стрілка стояла на нулі. Зарубін повернув штурвал регулятора потужності. Оранжерея сповнилася гуркотом моторів охолоджувальної системи. Зарубін довго обертав штурвал — до відказу, до упору. Перейшов на другий бік щита, зняв обмежувач і ще двічі повернув штурвал. Гуркіт перетворився в надсадне, пронизливе, дзвінке ревіння.

Капітан побрів до стіни, сів. Руки його дрижали. Він дістав хусточку, витер чоло. Притиснувся щокою до прохолодної шибки.

Треба було чекати, поки нові, величезної потужності сигнали дійдуть до ракети і, відбившись, повернуться назад.

Зарубін чекав.

Він втратив уявлення про час. Ревіли мікрореактори, доведені майже до вибухового режиму, вили, стогнали двигуни охолоджувальної системи. Здригалися тендітні стіни оранжереї…

Капітан чекав.

Нарешті якась сила примусила його підвестися і підійти до щита з приладами. Стрілка індикатора потужності стояла біля зеленої риски. Потужність сигналів тепер була достатня для керування ракетою. Зарубін кволо всміхнувся, сказав: “Ну от…” — і подивився на витратомір. Енергія витрачалась у сто сорок разів швидше, ніж передбачав розрахунок.

Цієї ночі капітан не спав. Він складав програму для електронного навігатора. Треба було усунути відхилення, викликані порушенням зв’язку.

Вітер гнав по рівнині снігові хвилі. Над горизонтом розгорялося неяскраве полярне сяйво. Гриміли оскаженілі мікрореактори, віддаючи енергію. Те, що було скупо розраховано на чотирнадцять років, зараз щедро виливалося в простір…

Заклавши програму в електронну машину, капітан втомлено пройшовся по оранжереї. Над прозорою стелею світили зорі. Прихилившись до щита з приладами, капітан дивився в небо. Десь там “Полюс”, набираючи швидкість, упевнено летів до Землі.

Було дуже пізно, але я все ж таки пішла до завідуючого. Я згадала, що він говорив про якісь інші картини Зарубіна.

Завідуючий не спав.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він, поспіхом надіваючи окуляри. — Ходімте, це поряд.

У сусідній кімнаті, освітленій флуоресцентними лампами, висіли дві невеликі картини. Спочатку я подумала, що завідуючий помилився. Мені здалося, що Зарубін не міг намалювати ці картини. Вони аж ніяк не були схожі на те, що я бачила вдень: ні експериментів з фарбами, ні фантастичних сюжетів. Це були звичайні пейзажі. На одному — дорога і дерево, на другому — узлісся.

— Так, це Зарубін, — наче вгадавши мої думки, промовив завідуючий. — Він лишився на планеті. Ви, звичайно, вже знаєте. Що ж, це був сміливий вихід, але все ж таки вихід. Міркую, як астронавт… як колишній астронавт. — Завідуючий поправив голубі окуляри, помовчав. — Але потім Зарубін зробив те, що… Та ви знаєте… Енергію, розраховану на чотирнадцять років, він віддав протягом чотирьох тижнів. Він відновив керування ракетою, вивів “Полюс” на курс. Ну, а коли ракета досягла субсвітлової швидкості, почалося гальмування із звичайними перевантаженнями; екіпаж сам керував ракетою. В мікрореакторах Зарубіна на той час майже не лишилось енергії. І нічого вже не можна було зробити. Нічого… В ті дні Зарубін і малював картини. Він любив Землю, життя…

На картині — польова дорога, що в’ється вгору. Край дороги — могутній крислатий дуб. Він намалював його в манері Жюля Дюпре, в манері барбізонської школи: присадкуватий, вузлуватий, сповнений життя і сил. Вітер гонить розтріпані хмаринки. Біля придорожньої калюжі лежить камінь, здається, на ньому щойно сидів перехожий… Кожна деталь виписана старанно, з любов’ю, з незвичайним багатством кольорових і світлових відтінків.

Друга картина не закінчена. Це ліс весною. Все наповнене повітрям, світлом, теплом… Дивовижні золотисті тони… Зарубін знав душу фарб.

— Я доставив ці картини на Землю, — тихо сказав завідуючий.

— Ви?

— Так. — Голос завідуючого був сумний, навіть винуватий. — У тих матеріалах, що ви переглядали, нема закінчення. Це стосується вже інших експедицій… “Полюс” повернувся на Землю, і відразу ж була послана рятувальна експедиція. Зробили все, щоб ракета дійшла до Зорі Барнарда якнайшвидше. Екіпаж вирішив пролетіти весь шлях з шестикратним прискоренням. Вони досягли цієї планети — і не знайшли навіть оранжереї. Десятки разів рискували життям, але не знайшли… Потім — це було вже через багато років — послали мене. В дорозі трапилась аварія… Ось, — завідуючий підняв руку до окулярів. — Але ми долетіли. Знайшли оранжерею, картини… Знайшли записку капітана.