Поправка на Ікс

— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.

На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.

— Треба збільшити швидкість спуску вісімки, — неголосно сказав Ревзін. — Тоді пощастить проскочити.

— Ні. — Завітаєв уважно дивився на екран. — Нам треба знати, що трапилося. Це важливіше.

Ревзін дістав люльку, сухо спитав:

— Курити можна?

— Будь ласка, Павле Даниловичу, — всміхнувся Завітаєв. — Куріть.

На екрані діялося щось незрозуміле. Робот, відчайдушно розмахуючи щупальцями, бився з кимось невидимим. Це було схоже на фантастичний танок… У яскравому промінні прожекторів можна було розгледіти навіть найменші деталі робота: випуклі шви і цифру “7” на блискучому сферичному корпусі, оправу лінз, шарнірні з’єднання щупальців… Виразно було видно й скелясті стінки кратера, подекуди густо порослі водоростями. Але того, хто нападав на робота, ми не бачили. Мабуть, ця невидима істота пересувалася дуже швидко, бо робот метався з кінця в кінець, простягаючи щупальця то вгору, то вниз…

Машина відчайдушно боролася за своє життя. В цьому одночасно було щось трагічне й жалюгідне.

— Увімкніть ультрафіолетові світильники, — наказав Завітаєв.

Оператор заперечливо похитав головою:

— Зв’язок з сімкою…

— Тоді в другого! — швидко сказав Завітаєв.

— Єсть! — відповів оператор.

І майже в ту ж мить я побачила, як на екрані майнули три дивні світні силуети. Я не встигла розгледіти їх. Один насунувся на екран, зображення різко хитнулося — і екран погас.

— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.

— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.

— Ви… рискнете?

— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.

Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.

— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.

— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.

* * *

Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах, у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…

Шорстка оболонка комбінезона здавалася не те щоб дуже тонкою, але напрочуд гнучкою, податливою. Її можна було зім’яти майже без будь-яких зусиль, як звичайнісіньку тканину.

Я не спеціаліст по скафандрах, але це вразило мене. Глибоководні скафандри завжди цупкі, з броньованою оболонкою. Є, звичайно, і м’які скафандри: тиск води урівноважується в них тиском повітря. На глибині сто метрів — десять атмосфер. Навіть найвитриваліша людина може пробути в таких умовах лічені хвилини… І ось скафандр, розрахований на двадцятикілометровип спуск (дві тисячі атмосфер!), виявляється м’якшим, ніж гідрокостюм, у якому пірнають аквалангісти…

— Ні, скафандр не м’який, — сказав Ревзін. Він буй задоволений викликаним ефектом. — Точніше, м’який і не м’який. Чим глибше, тим він стає цупкішим. І це простіше, ніж ви думаєте. Оболонка складається з двох шарів. Зовнішній — пластик. Для міцності й ізоляції. А внутрішній шар — металевий. Насправді це фольга, тільки міцна. При спуску під воду вона заряджається електрикою. Позитивною електрикою від електростатичного генератора. Однойменні заряди відштовхуються. Кожна ділянка оболонки прагне відштовхнути протилежну їй ділянку. Це й замінює внутрішній тиск повітря. А для людини статичні заряди нешкідливі…

Ревзін із захопленням пояснював будову скафандра. Вона й справді була дуже простою. І тільки одна частина викликала в мене сумнів — двигун. Двигун складався з системи електромагнітів, що приводили в коливальний рух гнучку металеву пластину, схожу на щось середнє між спинним і хвостовим плавцями риби.

— Тут така сама перевага, — сказав Ревзін. — Гранична простота. Надійність і простота. Ви посміхаєтесь? Слово честі, даремно. Природа — хитрий конструктор, вона недарма наділила риб саме такими плавцями. З цією штукою в скафандрі можна розвинути швидкість до десяти вузлів. Вона не зламається…