Посланець

Дуже швидко легіон «Нахтігаль» перевели до військ СС і відповідно перейменували в звичний каральний «шуцманшафтбатальйон-201». Тепер гер професор з іронічним посміхом творить «історію» тут! Нині він очолює легіон «Бергман» з того ж інкубатора «стрільців» в Нойхаммері, котрий, мабуть, теж скоро перетвориться в звичайний шуцманшафтбатальйон без усякої гучної назви, але з військовим порядковим номером. До цього неодмінно дійде!

Тому по приїзді, коли Хейніш викликав до себе на інструктивну нараду вузьке коло офіцерів СД, він геть відкинув сумніви, що нуртували його на зворотному шляху.

— Панове! — суворо почав Хейніш. — Усе, що я казатиму, стосуватиметься таємних державних справ великої політичної ваги і вважатиметься військовою таємницею. Ми маємо цілком вірогідні дані, що Сталін перекинув на Кавказ десятий та одинадцятий гвардійський корпуси, які, проте, знесилені в попередніх боях і, на думку нашого командування, вже не годні чинити щільний опір, отже, й кардинально вплинути на хід операції «Едельвейс». Наша стратегічна мета — Кавказ і нафта — лишається кінцевою, строки проведення військових операцій не зазнали змін. Саме тому до штабу групи армій «А» вже прибули повноважні експерти акціонерних товариств «Континенталь-Оль», «Ост-Оль» та «Карпатен-Оль». Однак поспільній аріїзації підлягають не лише нафтові родовища, промисловість, природні багатства і сільськогосподарська продукція, а й художні та історичні цінності — старовинні рукописи і стародруки, майно музеїв, скарби храмів і монастирів, гідні наукової уваги приватні колекції тощо. У зв'язку з цим до нас прибула і почала плідно працювати група культурних діячів зі штабу «Кюнсберг» на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС [24] гером Краллертом.

24

Гауптштурмфюрер СС— відповідає званню німецької армії — капітан.

Хейніш був задоволений, що зовсім оминув грубу термінологію Герінга, який завжди промовляв з прямотою закоренілого грабіжника, що прикро шокувало кожну виховану людину: «Я пропоную грабувати, і то вельми грунтовно…» Ця вголос висловлена грабіжницька мудрість жирного Герінга чомусь асоціювалася в уяві Хейніша з іронічною посмішкою «круглого обера».

— Наше завдання, — між тим казав Хейніш, — знешкодити всіх підозрілих і непевних, усіх явних і прихованих саботажників, усіх расово неповноцінних унтерменшів. Зрозуміло, насамперед — євреїв. Ми повинні досягти головного, щоб тут спокійно і продуктивно працювали німецькі спеціалісти, щоб тут були створені всі умови для відпочинку і лікування наших хоробрих вояків і щоб тут було тихо. Зовсім тихо. Як на цвинтарі. Остаточна мета: цей край має бути і тому неодмінно буде німецьким, а тубільцям нема чого тут робити.

— Що ж робити з місцевими дикунами конкретно? — провадив він далі, заохочений уважною сторожкою тишею, яка буквально всотувала кожне його слово. — Найперше максимально використаємо місцевих рабів на відбудові зруйнованих промислових об'єктів і на роботі в тутешній багатющій нафтовій промисловості. Саботаж, нальоти терористів, знищення врожаю, уповільнення темпів праці будемо карати безжально. Але ми не можемо зловживати старими методами. Будемо діяти інакше — тихо, швидко, по змозі таємно. Людей, фізично найздоровіших, пошлемо на роботу до рейху, звідки вони вже ніколи не повернуться. Однак тут необхідно дотримуватися обережного зондербегандлюнга — спеціального поводження. Кампанію почнемо з яскравих відозв, простих і дохідливих, приступних для примітивного мислення дикунів, приблизно таких: «Великонімеччина кличе тебе! На Кавказі росіяни вже склали зброю, воюють англійці. Якщо прийдуть сюди, поженуть усіх у колоніальне рабство до чорношкірих людожерів Африки або рабами британських рабів в Індії, їдь до Великого рейху! Негайно! Ти побачиш ліричну країну німців, працюватимеш на просторих і світлих заводах, матимеш зразково впорядкований матеріальний достаток, запізнаєшся з класичною німецькою культурою. Готуйся до казкової мандрівки в Країну Щастя! Бери з собою ложку і виделку, харч на три дні і папір для не знайомого тобі німецького гігієнічного ватерклозета…»

Офіцери дружно, мов жеребці, заіржали. Сміх. Хейніш поблажливо почекав, даючи їм змогу нареготатися. Добре, коли підлеглі розуміють і цінують жарти.

— А вам, панове, я ще нагадаю як вікопомний заповіт слова обергрупенфюрера [25] СС Рейнгарда Гейдріха, злочинно вбитого ворогами рейху. «Кулі і шибениці!» — ось що заповідав нам незабутній Рейнгард Гейдріх. — І Хейніш завершив свою промову в стерильно істеричному стилі, що стало нормою на всіх есесівських збіговиськах: — Тож тримаймо палець на зведеному курку! Зробимо цю землю ідеальною домовиною для зайвих людських елементів! Людські трупи — зразкове добриво для родючих земель працьовитих німецьких колоністів! Хайль Гітлер!

25

Обергрупенфюрер— повний генерал.

— Зіг хайль! — у захваті ревнули присутні, підхоплюючись з місць.

Штурмбанфюрер розсунув шторки, що ховали велику, масштабну карту Північного Кавказу, і мовив:

— Проаналізуємо ще раз становище на лінії фронту і наші завдання щодо боротьби з ворожою агентурою…

Нараз двері рвучко розчахнулися, і до кабінету Хейніша ввійшов його особистий ад'ютант унтерштурмфюрер [26] Віллі Майєр, надто збуджений як для. дисциплінованого служаки. Він виструнчився і чітко доповів:

26

Унтерштурмфюрер СС— відповідає званню німецької армії — лейтенант.

— Пане штурмбанфюрер, терміновий виклик по телефону!

— Хто там іще морочить голову?

Рудий, аж гарячий, Віллі ковзнув поглядом по присутніх офіцерах і відповів стримано, але з досить прозорим натяком:

— Дзвінок зі штабу! Я переключив телефон на вас.

Штурмбанфюрер взяв трубку і невдоволено буркнув:

— Хейніш слухає. — Та враз мимоволі підтягнувся, голос його набрав неудаваної шанобливості, що передалося іншим і чутливою тишею впало на присутніх. — Пане обер-фюрер [27] ?.. Слухаю вас уважно!.. Гість з Берліна?.. Так, розумію… Від Геббельса? Нотую: військовий кореспондент гер Адольф Шеєр, історик, військове звання — гауптман… Все буде зроблено зразково, пане обер-фюрер! Зустрінемо, як належить, на вищому рівні…

27

Обер-фюрер— неповний генерал.

Він поклав трубку, якусь мить замислено дивився на неї, не знімаючи руки, ніби чекав, що телефон знову озветься, тоді звів счі на офіцерів:

— Щойно обер-фюрер СС Корземан повідомив, що до нас їде військовий кореспондент із Берліна, історик Адольф Шеєр. Чи відомо комусь із вас щось про нього?

Офіцери перезирнулися, мовчки потиснули плечима, і Хейніш, не дочекавшись відповіді, пояснив докладніше:

— Він має дуже високі повноваження і почесне завдання написати історичний твір по свіжих слідах нашої блискучої перемоги на Кавказі. — А подумки додав: «Яка, попри прислів'я, ще буквально за горами». — Адже за Кавказом — Іран та Індія, відтак наші армії нині перебувають на землі гігантичної борні за світове панування. Обер-фюрер особливо підкреслив, щоб кожен із нас усіляко сприяв історикові в його відповідальній і шляхетній праці… Якщо це той самий Шеєр, якого я знав ще хлоп'ям… А втім — побачимо… Можливо, йому буде потрібен перекладач. До речі, Майєре, як посуваються справи з перевіркою Крістіни Бергер? Адже, гадаю, Шеєрові буде приємніше, якщо на випадок потреби перекладачкою у нього буде гарне дівча. Та ще й з нашого відомства…

— Необхідні довідки наведено. Весь матеріал напоготові.

— Добре! Ознайомте мене з ним негайно. Всі вільні!

За хвилину Хейніш уже неквапом гортав документи з теки на Крістіну Бергер. Спочатку — фото. Фас. Профіль. На повен зріст.

— Справді, симпатична особа. Зразковий нордичний тип обличчя. Хіба не так? — мовив Хейніш до Майєра. — Звертаю увагу: оце один з мотивів (хоч і неслужбовий), внаслідок якого Крістіна потрапляє до СД. Тому й перевірка відбувається не «по всій формі». Якщо їй доведеться працювати з Шеєром, гауптманові залишиться тільки дякувати. Але ж за таке дівча, — він клацнув пальцями по фото, — самої подяки замало… Зовні — дійсно скарб!

— О, так! — охоче погодився рудий і веснянкуватий навіть взимку Віллі. — Гарна. Двадцять років. Не одружена. Здається, ще не займана. Вільно володіє трьома мовами — німецькою, російською, українською. Остання поширена й серед певних прошарків місцевого козацтва.

— Виходить, для нас вона — знахідка, Майєре, чи, може, ні?

Вогняний унтерштурмфюрер відповів суто службово:

— Виходить, так. Батько її — німець, істинно арійського походження, родом із Штутгарта. Воював на східному фронті в часи першої світової війни. Тяжко поранений потрапив у полон до росіян. По війні одружився на німкені, дочці австрійського колоніста чистої нордичної крові. Весь час жив у Галіції, колишній колонії Австро-Угорської імперії. Коли прийшли більшовики, не зміг репатріюватися, бо не хотів залишати напризволяще досить значне м'ясо-молочне господарство. Помилився в своїх розрахунках: перед самою війною був репресований Радянською владою як куркульський елемент з конфіскацією всього майна на користь колгоспу.

— Чи надсилали запит до Штутгарта?

— Так. За тамтешніми архівами, гер Бергер був власником невеличкої кав'ярні, яку продав, ідучи на фронт.

— Чому ж не доручив нагляд за кав'ярнею рідним, як це робили і роблять інші?

— Він осиротів ще юнаком, пане штурмбанфюрер. Був у родині єдиним сином. Жодних інших родичів у Штутгарті не мав. Мабуть, тому й не повернувся до батьківщини.

— Зрозуміло. А які відомості з Галіції?

— Теперішня доля Бергера невідома. Однак нам вдалося розшукати кілька родинних фотографій Бергерів. Ось вони. Батько, мати, усі втрьох — з дочкою Крістіною. На жаль, Крістіна на ній — лише трирічного віку. Пухкеньке, біляве маля. Інших фотографій немає.