Посланець

— Я вам щиро вдячна, пане штурмбанфюрер, — запевнила Крістіна, з побожністю пригортаючи до себе книгу у брунатній шкіряній обкладинці з гаптованою свастикою і золотою готикою на корінці, — невимовно вдячна. Запевняю, твір фюрера я завчу, як вірші, напам'ять!

Хейніш схвально мугикнув і натиснув кнопку, вмонтовану край столу. Негайно у дверях з'явився рудий Віллі.

— Майєре!. — гукнув штурмбанфюрер. — Потурбуйтеся про нову співробітницю фрейлейн Бергер. Повідомте про це куди слід, і все таке інше… Знайдіть гарний, затишний будинок для неї. І запам'ятайте: я хочу, щоб уже завтра фрейлейн Крістіна Бергер прийшла в уніформі. Чорне їй до лиця! Поки що — без відзнак.

— Найприємніше завдання за весь час, пане штурмбанфюрер! — хвацько виструнчився рудий Віллі.

Розділ п'ятий БОРОДА БАРБАРОССИ РОСТЕ НА СХІД

«… Багато праці поклав, як раніше, так і того часу [31] імператор Конрад щодо слов'янського племені. Один із наших виклав у віршах перелік цих діянь і підніс імператорові. Там знаходиться оповідь про те, як імператор, стоячи по пояс у болотному трясовинні, бився сам і заохочував битися воїнів, як по тому, по перемозі над дикунами, віа нещадно вмертвляв їх за одне поганське марновірство. Розповідають, що колись ці дикуни злочинно знущалися над дерев'яним зображенням розіп'ятого господа нашого І. Христа: плювали на нього, лупцювали по ланитах і, нарешті, сколупали очі та відрубали сокирами руки й нога. Помщаючись за це, імператор порубав величезну кількість полонених дикунів, пристосовуючись у карі до того, як вони рубали зображення Христове, і винищуючи їх найрізноманітнішим способом. В означених віршах шляхетного цезаря за це названо «месником за віру»…»

31

Йдеться про 1035 рік.

Дерев'яна стовбурина і живі люди…

Капітан Калина поклав ручку і почав розтирати лівою рукою зап'ястя правиці. З пізнього вечора до глибокої ночі забагато писав, до щему в руці, до того болючого відчуття, коли здається, ніби зап'ястя простромлене цвяхом. Мусив писати. Точніше, переписувати ідеологічні «заготівки» Шеєра до його планованої у відомстві Геббельса книги: почерки їхні були, на превеликий жаль, разюче не подібні, і він не міг вирушати на завдання з паперами, писаними рукою німецького гауптмана. Водночас виглядало б підозріло, якби він мандрував без жодних нотаток до майбутньої книги. Ця клята німецька ретельність, де тяжіння до вщерть занотованих гросбухів, ця педантична жадоба до нескінченних цитувань і посилань на геть усі джерела… Хай їм грець! Здається, великий сатирик Марк Твен, сміючись собі глузливо, писав, що, коли німецький вчений муж знайде для викладу однієї думки три варіанти, він не обиратиме кращий, а сумлінно, один за одним, впише всі три. До того ж реченнями одноманітними і довгими, як залізничні рейки, що сягають аж десь за обрій. І зараз Костя, мав нещастя власноручно долати німецькі науково-мовні путівці від обрію до обрію…

Він знову звернувся до нотованої Шеєром хроніки середньовічного ченця Віпона, секретаря й переписувача «цивілізатора дикунів» Конрада, відшукуючи, що б його скоротити у записах.

Хвилинами Костю чисто по-людськи обурювало, що він — хоче того чи ні — має набиратися філософії глобального злочину, неприхованого цинізму грабіжника, катівського уявлення про безвартість людського життя. Та ще й категоріями «історичного мислення». Однак мусиш, щоб вправно зіграти далеко не акторську роль вірнопідданого і переконаного вченого мужа нацизму.

«Сидить у горі Кіфхойзер імператор Фрідріх Барбаросса, — зі злим сарказмом мислив Костя. — Руда борода його росте на Схід, вистелюючи шлях закутим у залізо хрестоносним воякам. Прокинеться Фріц Рудобородий, коли заквітне всохла груша, а здійсняться божевільні марення сновиди, коли рак свисне…»

Костя не тільки знав, що сама назва гітлерівського «Плану Барбаросса» пов'язана з середньовічною легендою, увічненою кам'яним громаддям вартістю в 1 мільйон 452 тисячі 241 рейхсмарку та ще 37 пфенігів. Він бачив ту кам'яну потвору. Від тюрінгського містечка Бад-Франкенхаузена шлях веде до гори Кіфхойзер, передпліччя зеленого Гарцу. У горі Кіфхойзер — підземне лігвище Барбаросси. Ось там, за легендою, непереможний володар «Священної Римської імперії» німецької нації спить летаргічним сном у чорній печері, схиливши чоло, сповнене пречудових стратегічних планів, на кам'яний стіл. Його руда борода, якої понад вісім віків не торкалися ножиці перукаря, багатометрово стелеться вогненною стежиною по вогкій підлозі. Про інше умеблювання в печері легенда не згадує. Кам'яний стіл і доріжка з бороди — ото й усе.

Капітана Калину дратувала необхідність ретельно вивчати весь цей здокументований непотріб. Його завдання мало чітко визначений розвідувальний характер, пов'язаний з проведенням у вже недалекому прийдешньому навального наступу Червоної Армії_ та розгрому фашистських ордищ на Північному Кавказі. А ще — зав'язати втрачений тимчасово контакт з підпіллям. І от маєш — аби виконати його, необхідно від маківки до п'ят влізти в коричневу шкуру знавця вовчої історіографії і хижацької геополітики. Не лише вивчати, а ще й власноручно переписувати людожерські «заготівки». Він як міг гамував це недоречне почуття, та воно весь час жевріло, хоч і притиснуте свідомою волею.

«Тримайся, Костику, тримайся, хлопче! — напучував самого себе. — Не давай волі почуттям. На ратному полі без фронту і флангів солдат Батьківщини не має права воювати з відкритим забралом…»

Два з половиною кілометри брил-сходів ведуть на маківку Кіфхойзеру, до велетенського архітектурно-скульптурного несмаку — 25-ти тисяч кубометрів дикого каміння вагою у 125 тисяч тонн. Потворно і важко височить циклопічна вежа, увінчана кам'яною кайзерівською короною. Біля підніжжя закам'янів сплячий Фрідріх Барбаросса з бородою, що стелеться по землі. Перед ним кінно бронзовіє насуплений кайзер Вільгельм Перший. Легенда запевняє, що, коли засохла груша раптом розквітне, імператор Фріц Рудобородий нараз прокинеться, вийде з підземелля і знову поведе до звитяг «дранг нах Остен» [32] німецькі легіони, щоб вогнем і мечем здобути життєвий простір — лебенсраум, а заодно і великий простір — гросраум. Слід гадати, що фюрер вважав, ніби саме в його особі розквітла засохла груша, бо це він для плану загарбання СРСР спочатку вигадав криптонім «Фріц», а потім ще прямолінійніший — «План Барбаросса».

32

«Рух на Схід» (нім).

Гауптман Шеєр, попри його теперішнє похмільне прозріння і прикре для його душевної рівноваги, але надто переконливе усвідомлення неминучого краху «тисячолітного» рейху, являв собою типовий зразок новоспеченого вченого, дбайливо викоханого в нацистському науковому інкубаторі.

Зовні це був середній на зріст, русявий та білобровий чоловік, худорлявий і гнучкий, фізично добре розвинутий і м'язистий, тренований по воєнізованих «таборах праці» для молоді, переважно з гітлерюгенду, ще однієї втіленої в життя «величної» і «геніальної» ідеї фюрера. Зачіску, як і багато-багато інших молодих німців, носив а ля Гітлер. Щоправда, тепер він намагався відкидати волосся з лоба, але воно — віддавна, чи не змалку, призвичаєне — вперто спадало навскоси, діагонально перекреслюючи його високе чоло з ще малопомітними зморшками. Його прозорі блякло-сірі, мов вода з Німецького моря, великі й трохи опуклі очі промовисто свідчили про те, що наймолодший представник роду Шеєрів з дідів-прадідів походить з північних провінцій старої Німеччини. Так воно й виявилося насправді — родовід його здавна мешкав у Шлезвіг-Гольдштейні. Ні, це не темноволосий, набряклий в пивних-бірхаузах і череватий зразок арійця баварського походження.

Була в ньому інша, вже внутрішня, типова риса — надзвичайне, якесь штучне, явно неприродне вміння мислити готовими, шліфованими, на диво заяложеними формулюваннями, що їх на відміну од «середньоосвітнього» німця він вільно пересипав довжелезними і громіздкими цитатами із різних джерел у рійних, придатних до певного випадку комбінаціях. Мабуть, у цьому й полягає єдино можливий «творчий пошук» у прокрустовому ложі нацистів для гуманітарних наук.

Здебільшого Шеєр наодинці був якийсь пригнічений, тихо сидів десь у кутку невеличкої садиби у горах, за містом і, якщо його ніхто не турбував, міг годинами мовчки тупо дивитися просто себе згаслими, невидющими очима. А втім, у розмові потроху жвавішав і, забувшись, звично просторікував, як у себе в «третьому рейху».

З розмов поступово вимальовувався сталий напрям його думок, який ще тиждень тому був для нього визначальним у кар'єрі і наукових розвідках.

Провідна концепція — з часів Римської імперії германці утвердили себе головною, здатною до рішучого опору силою в центрі Європи. Нині вони — спадкоємці континентальної імперії стародавніх римлян. З давніх-давен, на різних етапах історичного розвою всього людства німці — найвойовничіша і найосвіченіша нація. Звідси — обумовлене самою еволюцією тяжіння й всенародне покликання до світового панування як до суспільного важеля перебудови світу за найліпшим німецьким зразком. Сам господь-бог поклав до рук німця месіанський хрест. «Гот міт унс» [33] на пряжці хрестоносного вояки, бо хрест — це меч. Сміливі тевтонські лицарі віддавна перебувають у невщухаючій борні з європейськими варварами-недолюдками, що завжди напосідали на них звідусіль. Тяжкі поразки минулого — наслідок нерозумного розпорошення сил нації. Однак нині, в умовах об'єднаної в панцирний кулак Великонімеччини, германці чистої арійської крові заповзялися нарешті утверджувати «новий порядок» на всій земній кулі. Причому Шеєр підкреслював спадкоємність, традиційність історичної естафети з минулого в сучасне, сьогоденну послідовну реалізацію породжених в минулому ідей. Це відбилося і в його нотатнику, який мав нещастя переписувати радянський офіцер-розвідник капітан Калина.

33

«З нами бог» (нім.).

Нотатник Шеєра містив, приміром, три виписки з книги кайзерівського генерала Людендорфа «Мої спогади про війну 1914–1918 рр.», які умовно можна було поділити на рабовласницьку, економічну й стратегічну.

Перша: «Я не мріяв про територіальні загарбання ні на Україні, ані на Кавказі і мав намір лише одержати звідти ту сировину, котра нам була до краю необхідна для життя взагалі і продовження ведення війни… Я також планував по можливості використати людську силу цих країв, частково для формування військ, а частково, що обіцяло набагато більше, завдяки вербуванню робочої сили для фатерлянду на зміну тих німців, яких можливо було мобілізувати до війська».