Посланець
Шрифт:
— Здається, пане Лотар Краузе, вам доведеться разом зі мною завітати до комендатури. Підете самі чи покликати патрулі?
— З якого б це лиха? Схоже на те, обер-лейтенанте, що ви, попри вашу високу посаду, тяжієте до балаганних жартів, — й не думав коритися «гауптман Краузе».
Проте Мюллер не жартував. Ще позаминулого дня патруль польової жандармерії натрапив у передгірках на потаємну схованку, яку викрила щедра грозова злива. Серед промовистих у таких випадках речей, що наочно свідчили про приземлення в цьому районі парашутиста, знайшли й форму німецького військового капітана. Терміново запитали відомості з контрольних пропускників, аби з'ясувати, кому з фронтових гауптманів забаглося смакувати цілющі
Мюллер, не зводячи з «гера Краузе» некліпно прицільного ока заповзятого мисливця, витяг пістолет.
Тієї ж миті в тісних стінах невисокої кімнати сухо ляснув постріл.
Обер-лейтенант на якусь секунду задерев'янів, в його очах спершу майнув подив — лише подив і більше нічого, а коли їх затуманив біль, він незграбно повернувся до Крістіни Бергер і клекотливо пробелькотів:
— Швайнкерль!.. Ду ферфлюхтер… [38]
На більше сил йому не стало. Спочатку з глухим стуком впав на підлогу пістолет, потім до ніг Крістіни поліг і його власник.
38
Свиното!.. Прокляття на тебе… (Нім.).
Дім огорнула чуйна тиша. Вона була тремтлива й чутлива до найменших шерехів. Вона соталася з усіх закутків і нашорошено заповзала в усі щілини. Вона фізично відчутно попливла з хати важкими сторожкими хвилями на подвір'я, у темний садок, німотну вулицю, немовби все ширшими колами вимацуючи можливу небезпеку. І разом з тишею ширшала чутлива настороженість двох живих людей над мертвим тілом. Чи не озветься ніч тривожним криком, брязкотом зброї, полохливими пострілами? Було тихо. Тільки на стіні невтомно цокотіли ходики.
Першим порушив мовчанку Владислав. Він схилився над забитим, перевернув його горілиць, витяг з нагрудної кишені документи на ім'я Лотара Краузе, ледь чутно зронив:
— Сконав.
Крістіна, бліда і змертвіла, досі непорушно стояла з невеличким, завбільшки в хлоп'ячу долоню вальтером у руці.
— Чому стріляли? — сухо запитав Владислав. — Чи розумієте, що ви накоїли?
Вона над силу розтулила стиснуті в ниточку губи, відповіла чомусь пошепки геть безбарвним голосом:
— Я мусила… Іншого виходу не було…
— Чому? Ситуація звичайна — погарикалися поміж собою двоє офіцерів, один з них перевищив владу, бо запаморочилася голова від надміру випитого… Ото й усе!
— Учора я друкувала наказ про розшук і затримання радянського розвідника Лотара Краузе… Мюллер назвав це прізвище… Що я мала робити?.. Радитися з вами, Олексію Васильовичу?
— Так, — крекнув Владислав, — тепер — ясно. — Він помахом вказав на вальтер, до якого прикипіли білі, тонкі пальці Крістіни: — Ваш табельний?
— Ні, це його пістолет, Мюллера… Він щойно
подарував мені його, як вояцький презент… У машині, коли їхали…— Водій бачив?
— До жінок він волів їздити без водія…
— Отже, у машині…
— Нікого, — закінчила за нього Крістіна.
— Гаразд. Пістолета позбудьтеся так, щоб його неможливо було знайти. Труп я заберу з собою, машину теж, аби створити враження, що він повертається: не маю сумнівів — хтось та вас обох у машині бачив і запам'ятав. Мюллер — птах видний… Та й ви, Марійко, нівроку…
— А як же ви самі, Олексію Васильовичу?
— За мене не турбуйтеся. З першою-ліпшою частиною вирушу на передову. Шлях недалекий. А там майну до наших…
Нараз у дверях виникла Варвара Іванівна. Побачила на підлозі труп німця, пістолет у руці німкені. Хазяйка пополотніла, схопилася за серце, не тямлячи себе, важко подалася назад.
— Хальт! Стояти! — рішуче підняла на неї пістолет Крістіна. — Що з нею робити? — запитала Владислава.
Він м'яко узяв її за руку, розчепив її пальці.
— Віддайте краще пістолет, Крістіно, мені. Ви надто запальні. Це недобре — ще накоїте лиха. Нерви слід тримати в залізній узді. — Він ледь помітно посміхнувся і мовив, звертаючись до обох жінок: — Тільки без зайвих емоцій — тут усі свої…
— О господи! — тихим стогоном вихопилося у хазяйки.
— Спокій, Варваро Іванівно, спокій… Назовні нічого підозрілого не помітили?
— Тихо, нікого не видно. Темно, хоч в око стрель…
Вона мовила це і несамохіть затулила рота, поглянувши на забитого, що лежав горілиць з розплющеними скляними очима.
— Тим краще, — наче нічого не помітивши, провадив Владислав. — Вранці по нього похопляться і знайдуть труп… От що, — він по черзі поглянув на обох жінок, — якщо вас розпитуватимуть, тримайтеся за будь-яких обставин одного: до хати не завітав, погомонів біля хвіртки та й покотив собі далі. І запам'ятайте час, — він демонстративно підтягнув гирку жерстяних ходиків, — тільки не зазначайте точно, а кажіть приблизно, аби зберігався певний простір у часі. Може статися, що розбіжність у хвилинах буде рятівною. — І додав суворо: — Може статися й навпаки — німці розвідку теж не з дурнів комплектують… Повторюю: не заходив, погомонів — поїхав. Час — приблизний, бо жодній з вас не було ніякої потреби дивитися на годинник.
— Зрозуміло, — мовила Варвара Іванівна.
— Де його шинель та кашкет? — звернувся Владислав до Крістіни.
— У машині.
— Подивимося, чи не залишилося де слідів крові.
— На підлозі ніби нема, — Варвара Іванівна схилилася з гасовою лампою. — Трохи під одягом…
— Варваро Іванівно, подбайте, щоб ніде ані кровинки не було, скрізь після нас подивіться — у кімнаті, в коридорі, надворі, на стоянці машини. Не здумайте мити підлогу — це тільки посилить підозру, якщо вона виникне. Знайдете цяточку — просто акуратно зніміть її ножем, а місце замастіть олією. Крістіно! Я дуже перепрошую, але змушений звернутися до вас з неприємним проханням — допоможіть мені донести до машини труп. Зрозумійте мене правильно: ми не можемо лишати жодних слідів. Необхідно винести його обережно, мов порцелянову ляльку. Ще раз перепрошую за прикрість…
Марков стурбувався, коли побачив, як розширилися зіниці Крістіни, а вона вражено дивилася на нього, до глибини душі зворушена його безмежною людяністю і делікатною чуйністю, що не зраджують навіть у такій моторошній ситуації. Є безліч людей, яким до кінця не зрадить мужність. Є люди, які, мов святиню, пронесуть крізь усе життя своє незрадливе кохання. Є люди, які втрачають життєві принципи лише з власним життям. Та мало знайдеться й серед них таких, які й за найдикіших обставин збережуть у собі цнотливе, побожне ставлення до жінки, свою чоловічу, ніжну обережність. А Марков цього за собою навіть не помічав…