Постріл

— Все одно Вітька не вбивав.

— А буфет у кінотеатрі ви обікрали?

Шнира мовчав.

— Мовчиш?! Не хочеш говорити правду? Чому ж я маю вірити тобі про Вітьку, якщо ти не хочеш говорити правду про буфет?

Не дивлячись на Мишу, Шнира сказав:

— Так, у буфеті ми взяли.

Миша пильно дивився на Шниру. Його визнання значуще. Розуміє, що зараз невигідно брехати: вирішується Вітьчина доля. Цьому хлопчакові можна вірити. Миша повірив.

— Що взяли?

— Тістечка, цукерки, ситро, монпансьє дві банки.

— От бачиш, — сказав Миша. — Якщо Вітька обікрав буфет…

— Не Вітька, а ми всі.

— Без Вітьки ви б цього не зробили. Не зробили б, га?

Шнира знизав плечима, не знав, що відповісти.

— Вітька вчив вас красти, — вів далі Миша. — Він блатний і вас хотів зробити блатняками.

— Вітька не блатняк! Не знався з ними і нам не дозволяв. Він, коли дізнався, що Білка знається з Шаринцем, сказав, що не візьме її в Крим.

— Хіба Білка знається з Шаринцем?

— Раніше зналася.

— А тепер?

— Розмовляла. Вітька питає: говорила з Шаринцем? А вона заперечує: ні, не говорила. Бреше! Вітька їй сказав: будеш із Шаринцем — не поїдеш у Крим.

— А про що Білка розмовляла з Шаринцем?

— Не знаю, стояла біля вітрини й розмовляла.

— Ну й що Вітька?

— Вітька й говорить: не смій знатися з Шаринцем, він ширмач, до наших грошей підбирається.

— До яких грошей?

— А що ми на Крим збирали.

— Ті, що в банці були, в комірчині?

— Еге ж.

— Він хотів, щоб Білка вкрала ці гроші?

— Не знаю як: щоб украла або щоб йому сказала, де їх Вітька ховає. Тільки не дізнався б зроду: Вітька їх переховував. Шаринець скільки разів їх шукав — не знайшов.

— Де шукав, на горищі?

— Авжеж! Скільки разів на горище лазив, та не знайшов. Вітька ховав у різних місцях.

— Як же він залазив на горище? Щось не бачив я, щоб він піднімався пожежною.

— Пожежною він не лазив. Він через чорний хід…

— Але ж двері Вітька брав на засувку.

— Вітька зачиняв наш чорний хід, а Шаринець зі свого ходу лазив.

— Його під'їзд у другому крилі.

— А він по даху.

— А ви його бачили на даху?

— Скільки разів.

Шаринець розмовляв з Білкою? Ну й що? Хоче відбити її од Вітьчиної компанії, давня історія. Що ще? Шаринець зв'язаний з карними злочинцями? А навіщо йому документи? Втім, документи не були потрібні й Вітьці — докази тут однакові. А ось горище — це суттєво: Шаринець теж міг сховати портфель на горищі. Шаринець, якщо він убив Зиміна, міг би по даху перелізти на свій хід — живе він на восьмому поверсі, — просто в свою квартиру… Звісно, Шаринець — кишеньковий злодюжка, не більше, але чому на Вітьку можна подумати, а на Шаринця не можна? Він скоріше повірить, що це зробив Шаринець.

— Слухай-но, — знову заговорив Миша, — ти пам'ятаєш, як Андрій сказав, що його рідні їдуть у неділю на дачу?

— Говорив. Ми за синичками збиралися, він і сказав: не можу, мої від'їжджають.

— А хто при цьому був?

— Усі були.

— І Білка?

— І Білка.

Миша пильно подивився на Шниру. Треба йому довіритися, іншого виходу немає.

— Скажи, могла Білка сказати Шаринцю, що Зиміни їдуть у неділю на дачу?

— Не знаю… Могла… Вона все може. Непевна.

— Що значить непевна?

— Ненадійна.

— А мені ти віриш? — запитав Миша.

— А чого, чому ти питаєш?

— Я, як і ти, переконаний, що Вітька не винен, не крав портфеля і не вбивав Зиміна. І постараюсь це довести. Допомагатимеш?

— Аякже. Що я маю робити?

— Поки що мовчати.

— Гаразд, — сказав Шнира.

30

На горищних дверях висіли замки: після всіх подій кербуд закрив горище. Довелося вилізти на дах пожежною драбиною.

На даху Миша пройшов шлях, яким міг би пройти Шаринець після вбивства Зиміна, якщо припустити, що саме він убив його, а потім тікав по даху до свого чорного ходу. Його шлях у даному разі пролягав краєм даху, небезпечний шлях, і перехід на своє крило також небезпечний, але при певній спритності й кмітливості цілком можливий.

Потім крізь дахове вікно Миша спустився на горище.

Вітьчиної комірчини більше не існувало. Хистку споруду було поруйновано, на її місці валялися дошки з іржавими погнутими цвяхами, обідрані листи фанери, драний матрац.

Зараз, коли він був тут сам, Миша відчув горище таким, яким відчував його в дитинстві, — таємничим, загадковим, відокремленим од усього будинку. Глуху тишу порушували деякі звуки вулиці й двора, туркотіння голубів, царапання їхніх пазурів об бляху, і ніби літали невидимі птахи, їхні крила тріпотіли в кутках і щілинах горища.

Він навіть не почув, а відчув когось за своєю спиною й оглянувся: біля дахового вікна стояв Шаринець.

Деякий час вони мовчки розглядали один одного.

— Ти чого тут? — першим спитав Миша.

— А ти чого?

— Антену перевіряю, — відказав Миша.

Він опинився у пастці: горищні двері замкнуто, а на дах Шаринець перетинав дорогу. Впоратися Шаринцем йому не важко — нікчема! Однак він, можливо, озброєний. Що в нього: револьвер чи ніж?

— Антену? — перепитав Шаринець, ледь вимовляючи це слово. — Дріт, чи що? — він кинув у бік даху.

— Еге ж, він, — спокійно відказав Миша, наближаючись до вікна й виглядаючи на дах. — Провисає, доводиться підтягувати.

Тепер він стояв біля Шаринця, готовий запобігти будь-який його рух. Думки працювали чітко й ясно. Револьвер страшний на відстані, а коли стоїш упритул, він не встигне його вихопити.

Однак жодних ворожих намірів Шаринець не виявляв. Кинув на зруйновану Вітьчину комірку, зловтішно посміхнувся:

— Тепер не викрутиться, бандюга! З фінкою на тебе кидався, пам'ятаєш?