Постріл

— Пам'ятаю, — відповів Миша й, підтягнувшись, усівся в отворі вікна.

Один рух — і він на даху. Головне — вибратися на дах.

— Чого ж ви не вкоротили його? — запитав Шаринець.

— Хіба ми міліція? — відказав Миша, перекинув ноги на дах, підвівся й підійшов до антени.

Шаринець піднявся за ним.

— Ми не міліція, — повторив Миша, відтягуючи жердину.

Він почувався в безпеці, стоїть на виду вікон сусіднього корпусу. Втім у Шаринця, мабуть, немає ворожих намірів.

— Комсомольці, штаб у вас, а ви просто так, мимо саду-городу… Проґавили!

— Атож, — погодився Миша, переходячи до другої жердини. — Тепер хлопців затаскають до слідчого.

— А їх за що? Адже вбивав сам Вітька, його одного знайшли на горищі. Фургон спав. А Шнира з Паштетом у цирку були. З тобою були. Адже були?

Добре, що Миша стояв спиною до Шаринця і Шаринець не бачив його реакції: Шаринець відводить можливих Вітьчиних свідків, знає, де вони були.

— Атож, — підтвердив Миша, — вони були зі мною в цирку, а все ж одна компанія з Вітькою… — Він обернувся, повільно ступав по даху, торкаючи антену руками, і вів далі: — І Білка з тієї ж компанії. А де була того вечора — невідомо.

Шаринець спідлоба глянув на нього, Миша відзначив подумки й це: зауваження щодо Білки занепокоїло Шаринця.

— Що ж, по-твоєму: Білка була разом з Вітькою? — запитав Шаринець.

— Сам же знаєш, з його компанії.

— Убивала, виходить, разом? Дівчинка?

— Хіба я кажу, що вбивала? Я кажу: хлопців по слідчих затаскають. А щодо Білки я взагалі хотів з тобою поговорити.

— А чого говорити? — насторожився Шаринець.

Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.

— Її можуть узяти на фабрику — не хоче. Що порадиш?

— А я при чому? Чого ти до мене?

— Кажуть, ти маєш на неї вплив.

— Хто сказав? Ну! — брутально запитав Шаринець.

Миша всміхнувся:

— А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? — Миша простягнув руку до вуха Шаринця. — Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?

Шаринець похмуро мовчав.

— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.

Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:

— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!

У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…

На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.

— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?

— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.

— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?

— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.

— Хочеш виручити Вітьку?

— Питаєш!

— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.

Шнира зиркнув спідлоба на нього:

— Шаринець дізнається — вб'є.

— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.

— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.

— Не продасть?

— Він вірний, любить Вітьку.

31

Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.

Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.

Він подзвонив двічі коротко в двері.

Насторожений жіночий голос спитав:

— Хто там?

— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.

Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.

За яскраво освітленим столом сиділи гравці.

У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.

Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.

Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:

— Чого ви тут?

— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?

— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.

— Мені важко жити, не бачачи вас, — Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.

— Ваші жарти недоречні.

— Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях — і поготів.

— Про яку комедію йдеться?

— Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.

— А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!

— Ідея! Це буде забавно.

Красавцев витер губи серветкою.

— Що ви хочете мені сказати?

— Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?