Постріл

— Юро, ти часом не чув, що Красавцев сказав Панфілову? — запитав Миша.

— Ні.

— Він звелів затримати вагон чи, навпаки, відправити?

— Не знаю.

— Ти був поруч.

— Не прислухаюсь до чужих розмов.

— Товаришу Панфілов! — сказав Миша. — Але ж Красавцев приходив до того, коли було завантажено вагон диткомісії.

Панфілов скосився на нього з-під залізних окулярів.

— Ну то й що?

— А ви сказали товаришеві Зиміну, що вагон уже було завантажено.

— Ну, сказав.

— Ви сказали неправду.

По суворому обличчю Панфілова, по його косому погляду можна було припустити, що він пошле Мишу під три чорти. Проте він цього не зробив: добре знав цих молодих товаришів, від них нікому нема просвітку, їх усе цікавить, і краще з ними не зв'язуватись.

_ — Товаришеві Зиміну легко віддавати накази, тільки ж він не в Бутикових працює, — ущипливо проказав Панфілов.

— При чому тут Бутикови? — здивувався Миша.

— При тому… «Затримай, подивлюся»!.. А за простій вагонів штрафують, чималенькі гроші, хто платитиме? Фабрика? Держава?

— Зимін хотів як гірше?

— Не сказав я цього, тільки не комерційна він людина. Хочеш брак виявити? В цеху виявляй, а не на складі, коли товар упаковано, клієнт чекає і вагони подано.

У поясненнях Панфілова була логіка, але згадування колишніх хазяїв фабрики Бутикових було натяком на те, що Зимін служив тут ще при фабрикантах, натяком на старорежимність Зиміна, спробою знеславити його, представити соціально чужим. Миша відчув фальш.

— А що все-таки зажадав Красавцев: затримати чи відправити вагон?

— Про це спитай Красавцева! — роздратовано відповів Панфілов.

— Не Зимін, не Красавцев відповідають за відправлення, я відповідаю. А мені товар нема куди складати, сам бачиш. — Він обвів рукою захаращене паками приміщення складу. — Пани, розумієш, б'ються, а в мужиків чуби мокрі. Ні, вибачте, красненько дякую.

5

Увечері Миша пішов у ресторан «Ермітаж», до Славки. Бульвари Садового кільця були безлюдні, де-не-де мерхло світили ліхтарі на дорогах центральних вулиць.

Славчина мати пішла до другого чоловіка. Славка лишився з батьком, покинув школу, грає вечорами в оркестрі ресторану «Ермітаж», заробляє на прожиток: Костянтин Олексійович хворіє, не працює, пустився берега. Мишу вражала така слабкість. Якщо жінка пішла від чоловіка, порядної й достойної людини, кинула сипа, її можна тільки зневажати. Звісно, кохання, пристрасті і таке інше, та все ж обов'язок насамперед.

У ресторан Миша зайшов з двору, повз кухню, офіціантів, що снували, з підносами вузьким коридором. Усі бігли, поспішали, нікому нема діла до Миші, і він благополучно дістався до маленької кімнати, віддаленої од естради важкою завісою.

Поряд гримів оркестр, Миша ледь розсунув завісу і побачив ресторанний зал. За столиками, вкритими білосніжними скатерками, сиділи вичепурені жінки, чоловіки, вельми поважні, мовби заклопотані справжнім ділом. А все їхнє діло тут — пити, їсти, реготати, буцімто їм дуже весело. Рятуються від турбот і тривог життя непмани, спекулянти й розтратники, беруть реванш за своє приниження в тому, іншому світі, де їх обмежують, дошкуляють податками. Тут вони пани, реалізують своє багатство, сиплять грішми, перед ними запобігливо схиляються офіціанти. Безумовно, неп необхідний для відбудови країни, тут його зворотний бік, доводиться миритися з цим, але ці люди огидні. В ім'я чого вони живуть?

Оркестр замовк, музиканти лишились на своїх місцях. Сидячи за роялем, Славка розмовляв з контрабасистом, літньою людиною в сіро-голубому костюмі з метеликом.

Потім на естраду вийшли чечітники в чорних фраках, білих манишках, чорних циліндрах і чорних лакованих черевиках. Оркестр гримнув бравурну мелодію, чечітники вибивали чечітку, фалди їхніх фраків метлялися, вони хвацько виторохкували черевиками і співали куплети…

Два червонца, три червонца или сразу пять, За червонцы, за червонцы можно все достать…

Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.

Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…

— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.

— Почекаю, — відповів Миша.

Він стояв біля завіси й дивився в зал.

— Ну й пики!

— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.

— Яких саме?

— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.

— Точніше, хазяї своїх грошей.

— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.

— Постараюся, — розсміявся Миша.

— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?

— Бачу.

— Цей череванчик коштує сорок тисяч.

— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.

— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.

— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.

— Хто це Красавцев?

— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

— Хіба ми з цим не боремося?

— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?