Потойбiчне

Те, що попович ішов мовчки, не звертаючи уваги на міркування Пархома, не спантеличило поліщука. Почав скаржитися, але тоном якимсь байдужим і, напівжартуючи. Ось він мисливий, а згубив усе майно. Нема патронташу, рушниця невідомо де поділася, набої чорт зна хто вистріляв… А рушничка? Не рушниця, а голуб'ятко… Дід і прадід з неї цілили, стріляли й влучали. Курок треба було перед кожним стрілом наставляти, пістон пальцем підтримувати, але ціляла добре. О-о-о-о… Вона від діда, миколаївського солдата, що під Севастополем воював… Ось яка вона була… А забрав її сукин син жид. Жид Пониманський! Де ж це ви бачили? Де ж це ви чули?!..

І тепер Пархом без рушниці то вже й не чоловік. А так собі. Простий мужик. Бо як він не мисливий то хто він такий – Пархом? Га? Я вас питаю, паничу?! Пархом на мисливстві ще й як понимається… Дай Боже, щоб ваші діточки були такі, як Пархом, мисливці… Пархом знає все: як і що, і коли стріляти, в якому місяці року, з якого прицілу, з якою молитвою.

Пани, котрі приїжджають на Полісся, кажуть, що поліську дичину стереже святий Гумберт… Гм… П'ятдесят сім літ прожив, про всяких святих чував, а такого ще не було… Отакий святий має стерегти поліську дичину… А не діждав би ти… Наш святий Варсонофій – от святий… він стереже… На своїй землі… Так… Качки, курочки, лиски, нурки та иньшу птицю стереже святий Варсонофій, який поліщукові дозволяє бити й весною… От… Ну, як відомо, то иньшу птицю – солонку, дублята, хрустеля, чайку, сивку, дропа, то що пізніше бити, то ліпше, але де ти витримаєш до осени? Нема часу чекати, щоб вона сала нагуляла. Еге… Коби то мені рушничку мою, стрільбочку, показав би я їм… Одним шротом – півкопи… А моя мельничка випотрошить та спече на салі… Ой, ой… Це тобі не паршивий в'юн…

Ішов позаду Сибиковського, розмахуючи руками й балакаючи сам до себе.

Починало тепліти. На небі пливли рідкі, продовгасті, як спущені вітрила, хмарки, де-не-де біло-жовті, як весняний трохи спізнений сніг, їх легкі й пухнаті краї не то рвалися, не то ломилися й танули у синій глибині.

Артем, що самотньо залишився біля хвигури, дивився услід двом сильветкам, які зникали під небосхилом, і здавалися йому якимись диваками. І той високий, довгий панич, попівський синок, і той другий низький, патлач-мисливий, обидва вони шукають чогось, а самі не знають чого.

Поліщуцька Мати… Поліщуцька Мати… Гов… А головне то й забув… Насунув байдужою рукою баранячу шапку на очі, крутнувся на місці й дрібним поліщуцьким кроком пішов до села.

_______

Мильня – лазня.

Дмитро Тягнигоре

Народився у 1880-их роках на Київщині. Справжнє прізвище Дмитро Сідлецький. Православний священик, у час Визвольних змагань – старшина Армії УНР. З 1920 р. жив у Галичині, потім перебрався на Кубу, а звідти до Америки (1924-1930). У 1931 р. на доручення архиєпикопа Теодоровича виїхав до Бразилії для організації УАПЦеркви.

Писав непретензійні історичні та побутові оповідання, які залюбки друкувалися у пресі. Дебютував у часописі «Дніпро» (Трентон, США) у 1924 р., того ж року став постійним автором «Українського Голосу».

Помер 1945 р. у Бразилії в колонії Ірасема (Ірапутан).

Оповідання походить з «Календаря «Українського голосу» на 1936 рік.

Страшний замок

І

На скалистім березі ріки Буг стояв у XVІІІ столітті великий замок, обведений мурованою стіною. Над великою залізною брамою маячіли великі оборонні башти, кругом був глибокий рів, наповнений водою. До брами вів міст, котрий на ніч розводився і половина його ховалась під браму. Мури поросли мохом, великанські дерева окружали замок.

Немало видів старий замок за час свого існування, не одну тайну схоронив у собі. Сумом віяло від замку, а особливо в непогоду, коли панує хуртовина, як скриплять дерева, як почне заводити вітер.

Замок на ту пору, про яку йдеться в оповіданні, належав баронові Артурові Розену, котрий жив самітно, незважаючи на те, що минало йому сорок літ, не женився. Уся услуга замку складалась із старого камердинера Лєопольда, кухарки, а разом і покоївки, п'ятдесятилітньої Марії і фірмана Андрія.

Барон Розен займав лише чотири кімнати в першім поверсі і три в другім. Решта кімнат, близько тридцяти, були багато умебльовані, але ніхто туди не заходив, бо Розен вів замкнене життя, гостей у себе не приймав і сам ні до кого не учащав. Слуги, як і сам господар, були мовчазні, сновигали по коритарях і кімнатах, наче привиди.

В теперішні часи такий замок і його обивателі з певністю стягнули б на себе увагу поліції, але в ті часи нікому не було до того діла.

Час від часу можна було помітити, як пізним вечором на замкове подвір'я в'їжджав закритий будою віз, ставав біля ґанку, злізав високий рудий жид, йшов досередини, а за кілька хвилин виходив з Лєопольдом, Андрієм і Марією і щось замотане в килимок здіймали з воза і вносили до середини, а за якої пів години жид виїжджав з замку.

З яким саме товаром приїжджав жид і лишав його в замку, довідаємось пізніше.

Сам замок і його мешканці були зв'язані з якоюсь глибокою тайною, котру вони старанно оберігали. Тайна та була страшна і відкриття її було ділом нелегким.

II

В Фінляндії, біля міста Гельсінгфорсу, в замку, проживала стара баронеса Анна Розен зі своїм внуком Ґуставом. Стара баронеса любила товариство, для того в замку щодня бували гості. Коли Ґуставови минуло двадцять п'ять літ, баронеса Розен сказала йому одного дня:

– Настав час, коли я маю доручити тобі ключ до відкриття родинної тайни, отже слухай уважно. Твій батько, а мій син Альфред Розен і мама Герміна померли в молодих літах при загадкових обставинах. Жили вони в замку в Україні над рікою Бугом. Я не любила того замку, він наводив на мене тугу і страх, а тому дуже коротко там перебувала і оселилась на стало тут в моїм улюбленім замку. Одного дня приїхав до мене доктор Карл Берґер з тобою, Ґуставе, тобі було тоді всього п'ять літ, і доручив лист твого покійного батька Альфреда, в котрім він писав, що умирає і просив прийняти тебе на виховання. Також повідомляв, що його жінка, а твоя мама Герміна також в тих днях померла. Далі просив, щоби про те усе оповісти тобі, коли будеш мати 25 літ. Що ти маєш поїхати на Україну, до замку баронів Розен і на третім поверсі віднайти в золотій кімнаті тайні дверцята в стіні, і там відкриється тобі велика тайна. Рівно ж там знайдеш лист і певні розпорядження батька, та щоби ти був дуже обережний з братом батька, а моїм сином, та твоїм дядьком Артуром Розеном, котрий мешкає в замку. Ось срібний ключ від потайних дверей в стіні. Тепер від себе мушу тобі сказати, що серце моє відчуває, що Артур є замішаний в справі наглої смерти твого батька і матері. З тої пори він не приїжджав до мене і на мої листи не відповідав, взагалі це людина злої волі і, як мені відомо, досі не женився, а живе одинцем, уникаючи людей. Отож ти повинен бути дуже обережний з ним і нічим не виявити йому своїх замірів. Рівнож ні про що не звертайся з запитами до його служби. Пам'ятай, що той замок страшний, в нім царює нечистий, бажаючий людської крови. Я ні за що в світі не пустила б тебе, але проти передсмертної волі твого батька не можу йти. Виконай заповіт батька і як найскорше покидай замок. Рік перед смертю твій батько зрікся своїх прав до нього в користь Артура, а я тобі записала оцей замок з усіми землями. Тепер ще одно: ось маєш ключ, котрим зможеш відчинити кожні внутрішні двері в замку, він тобі може стати у великій пригоді. Про існування того ключа ніхто не знає. Самого тебе я не пущу, з тобою поїде льокай Волтер Штойк, котрий любить тебе і не завагається голови за тебе положити. Крім того він є мудрий і сильний.

Ґустав Розен з великою увагою слухав слів баронеси Розен, задавав її ріжні питання, розпитував про Артура Розена і розподіл кімнат в замку, бо сам мало що пригадував собі.

За пару днів барон Ґустав Розен виїхав на Україну в товаристві Волтера Штойка. Оба були добре озброєні і споряджені в маленькі потайні ліхтарні.

III

Цілу дорогу Ґустав і Волтер снували пляни, як мають діяти для осягнення своєї мети. Коли були вже близько замку, рішили задержатись, щоби раніше приглянутись, що там діється, а для того завернули в коршму, яка стояла в лісі, на нічліг.

В коршмі не було нікого, лишень коршмар, рудий жид, дрімав на лавці. Побачивши гостей, жид пильно приглянувся до них і з питомою жидам цікавістю, почав розпитувати, куди їдуть, чого і звідки. Подорожні відповіли, що вони купці і їдуть на Волинь.

Повечерявши, подорожні лягли спати. Ґустав, будучи стомленим, зараз заснув, а обережний Волтер не спав; йому видався підозрілим коршмар, а для того рішив бути напоготові.

Проминуло дві-три години, і він почув стукіт надворі. Хтось під'їхав возом до воріт, ще за кілька хвилин дався чути стук у вікно. Коршмар зараз встав і відчинив двері. До сусідньої кімнати увійшло двох людей і почали з коршмарем розмову по-жидівськи. Волтер пильно прислухувався, а знаючи німецьку мову, розбирав, про що велась розмова.