Потойбiчне
Шрифт:
Рясні сльози поллялись з очей Ґустава. Він склонився і поцілував руку батька, а відтак матері, котра зраду окупила своїм молодим життям і, сховавши коверту до кишені, вийшов і замкнув двері. Та лише ступив у другу кімнату, як побачив, що з кута йде йому на зустріч якась людська постать в білій одежі. Ґустав мало не скрикнув. Тимчасом постать наблизилась до нього, місяць кинув через вікно своє проміння і освітив лице по-статі – гарне дівоче лице.
– Не бійся, вислухай мене, – тихо промовила дівчина. – Я дух замордованої в цім страшнім замку дівчини Розалії. Мене силою привезли сюди, і барон Артур збезчестив мене і
Зимний піт обілляв Ґустава. Він пішов за духом дівчини, вона підійшла до одних дверей і сказала:
– Відчини.
Ґустав вийняв з кишені ключ, відчинив двері і увійшов до просторої кімнати. Засвітив ліхтарню, а дух дівчини сказав:
– Дивись! Тут нас убито. Тіла в оцім кітлі виварено, відділено від костей і закопано в парку, а кости он висять зв'язані рядочком. Бачиш, двадцять шість кістяків, а той крайній, то мої кости.
Дійсно, на жердці були розвішані, зв'язані шпаґатом кости.
– Молю тебе, – продовжив дух, – забери їх звідси, а ту нещасну рятуй! Іди, я покажу тобі, в котрій кімнаті вона замкнена. Ми всі в тій кімнаті перебували.
Ґустав, трясучись на цілім тілі, вийшов і направився за духом, котрий неначе плив у повітрю.
– Ось тут, в оцій кімнаті, - тихо промовив дух Розалії. – Рятуй її.
Це сказавши, дух зник.
Не довго надумуючись, Ґустав вийняв ключа, відчинив двері і увійшов до кімнати та засвітив ліхтарню. Розглянувшись, побачив на ліжку заплакану дівчину гарної вроди. Вона гляділа на Ґустава зі страхом, тремтячи цілим тілом.
– Не бійтесь мене, – промовив він тихо, – я прийшов, щоби вирятувати вас із кігтів того кровожерного звіра.
Дівчина заллялась сльозами, впала на коліна і, зложивши руки, як до молитви, промовила:
– Молю вас, спасіть мене. Я і мої родичі будемо вашими вічними довжниками.
– Хто ви така? – запитав Ґустав.
– Я донька шляхтича Яна Росінського, Марія. Мене три дні тому схопили якісь люди і минулої ночі привезли сюди. Мене тут збезчестять і уб'ють.
– Не бійтеся, я вас визволю, – заспокоїв Ґустав нещасну жертву. – Я зараз видістанусь з замку за поміччю. Ось маєте ніж і наколи б з'явився до вас властитель замку, щоби збезчестити, всадіть ніж в груди. За кілька годин я буду назад тут з поміччю.
– Не лишіть мене тут, благаю вас.
– Будьте певні того.
Це сказавши, Ґустав вийшов і замкнув двері. Та лише повернувся, як стрінувся лицем в лице з Артуром, котрий в ту мить підніс до його лиця ліхтарню.
– Ти що тут робиш?! – прошипів він. – Приїхав вивідати мої тайни! – і зміряв у груди Ґустава пістоль.
Але той ударив його по руці і пістоль випав. Тоді Артур наче звір кинувся на Ґустава, ліхтарня згасла, і оба противники звалились на долівку коритаря.
Ґустав знав добре, що його жде неминуча смерть, і для того добував останніх сил, щоби не дати Артурови змоги схопити себе за горло. В ту хвилю згадався йому котел, кости та дух замордованої Розалії. Він з жахом відчув, що Артур перемагає його, хотів крикнути, щоб прибіг на поміч Волтер, але голос відмовив послуху.
Тимчасом Волтер, занепокоєний довгою відсутністю Ґустава,
вийшов в коритар і наслухував. Нараз перед ним з'явилась біла постать жінки і промовила:– Спіши скорше на поміч. Іди за мною.
Привид попрямував безшумно вперед, а Волтер поспішав за ним, стискаючи в руці ніж. На другім поверсі привид зник, а кілька кроків попереду Волтер вчув шамотіння і кинувся туди, вийнявши з-під поли ліхтарню.
Вже Артур схопив Ґустава за горло, але Волтер сильним ударом ноги в бік заставив Артура випустити з рук свою жертву. Другим ударом в голову оглушив його і вмить відтягнув на сторону, скрутив руки й заткав рот хустиною.
Ґустав ледве зміг підвестися і, минуло аж кілька хвилин, поки отямився.
– Якби не твоя поміч, то я отсе лежав би трупом, – сказав він до Волтера. – Занесім цю потвору до моєї кімнати.
Взяли Артура і знесли надолину, де ще ліпше зв'язали, і Ґустав оповів Волтерови про все, що бачив і пережив. Рішили, що Волтер лишиться стерегти Артура, а Ґустав поїде до старости за поміччю. Та вперед пішли до кімнати, де знаходилася Марія Росінська, і забрали її, запевняючи, що їй уже не грозить небезпека і вона лишилась під охороною Волтера. А Ґустав, відчинивши вікно, дістався на подвір'я, переліз через мур при помочі шнура і за годину був у домі старости, котрому оповів про всі події.
Зараз же вирушив відділ сторожі, двох жовнірів передістались через мур на подвір'я, розбудили фірмана Андрія в його комірці біля брами, взяли в нього ключі, відчинили браму і увійшли до замку, де арештували Лєопольда і кухарку Марію, а за півгодини жовніри привели коршмаря Гершка.
Артур, очунявши і побачивши, що усі його страшні вчинки відкриті, встиг піднести до уст перстень, відкрити його і випити сильну отруту. За пару хвилин на долівці лежав його труп.
Лєопольда, Андрія, Марію і Гершка, котрі призналися до всього, забрали до в'язниці, а Марію Росінську відвезли до її родичів. Ґустав поховав родичів в парку; там же недалеко їх могили зложили кости невинних жертв, а труп Артура Розена вивезли в ліс і там закопали. Умебльовання замку Ґустав продав дооколичним дідичам і, лишивши замок пусткою, від'їхав з Волтером до Гельсінгфорсу.
Проминуло багато літ, і з замку лишились одні лише руїни, над котрими в непогоду вітер заводить стоголосами і, неначе оповідає про страшні, криваві події, які творились колись в страшнім замку.
Федір Потушняк
Народився 27.02.1910 р. в с. Осій біля Іршави на Закарпатті. Закінчив філософський факультет Празького університету, потім учителював. Захопившись археологією та етнографією, написав чимало розвідок з мітольогії. По війні викладав в Ужгородському університеті.
Перші поезії публікував у 1920-их роках у місцевій пресі. З 1934 р. по 1944 р. видав десять збірок віршів та віршованих драм, а також три збірки прози. Після війни опублікував ще кілька книг, куди увійшли твори, написані раніше.
Помер 11.02.1960 р.
Відібрані оповідання написані в другій половині 1930-тих років, опубліковані у наш час.
Капелюх із зеленим пером