Повісті і оповідання

Малі очиці, сховані під кошлатими бровами, прошили Михайлика недовірливим поглядом.

А це що за мазунчик такий? Звідки взявся?

Михайликові затремтіли від образи пошерхлі губи.

Чого ж то він — мазунчик? Зроду-віку козацький хлопець. Та ще й у такій біді побував. Хіба ж не видко?

Проте змовчав, не відповів нічого, тільки похнюпився.

Кошовий не зводив з нього колючого гострого погляду.

Ну, чого ж мовчиш? Хто це тебе отак причепурив? Ординці?

Не ординці — харциз. Такий — щока розрубана... ротом сіпає...

Дивлячись у землю, Михайлик переказав усе, як було.

Це, мабуть, Криворотий орудував! — одразу загомоніли козаки.— Диви — живий, пес. Була ж чутка, що його в орді киями забито. Якби погнатись — чи не спіймали б?

Кошовий ворухнув бровою — кілька молодших січовиків, припавши до кінської гриви, погнали в степ, тільки закурило слідом.

А ти, мазунчику, сідай на коня, з нами поїдеш. Як тебе, кажеш, звати?

Михайликом...— з непрохололою образою буркнув хлопець.

То, батьку, Мехтода-кобзаря приймак! — підказав рудовусий січовик, з головою, обмотаною шматтям, крізь яке де-не-де проступали темні плями.

Це ж котрого Мехтода? Бургуна? Знав його, добрячий козарлюга був. — Кошовий торкнув коня стременом, махнув Михайликові, щоб їхав поруч.

Довго скакали мовчки. Відчуваючи, як потроху тане кривда, хлопець скоса поглядав на засмагле, аж чорне обличчя з великою бородавкою на щоці. Десь-то за неї й прозвано кошового на Січі Бородавкою.

Про що він дума зараз, ганяючи на щоках вузлуваті жовна, ніби хоче розжувати щось гірке й не може? Ні про що, мабуть, інше — про січові справи. Кіш 1 великий, козаків не одна тисяча — все на його голові.

Ти про Семена Непийводу чув? — загудів позаду басовитий голос.

Михайлик вгадав, не оглядаючись: пита когось рудовусий з обмотаною головою.

Це з Переяславського куреня?

Еге.

•Кіш— так звали козаки Січ (від татарського слова «кхош» — табір).

А хіба що?

Нема вже Семена.

Вбито? Оце зараз? Під Сивашем?

Де тобі під Сивашем. Поїхав, дурний, додому, за Переяслав: десь там у нього мати живе чи сестра,— я гаразд і не знаю. Досить того, що погостював удома й хлопців з десяток підмовив з собою на Січ. А як назад верталися, перестріли їх коло Черкас панські гайдуки.

Ну?

Ну й маете, хлопи, Січ! Побили, покатували й на палі посадовили...

А вони ж не одбивались?

Одбивалися. Трьох живцем узято, й Семена з ними. Такий, мовляв, наказ є: на смерть карати, хто на Січ тікає.

А не брешуть, шкуролупи?

Може, й брешуть...

На щоках у кошового дужче заграли жовна: видно, він дослухався до розмови...

«Ні, правда цьому! Є такий наказ — од короля, з Варшави. Усі дороги заступити понад Дніпром: хай і муха не пролетить. Не пускати на Січ ні пішого, ні кінного, щоб не везли ні пороху, ні куль...

Отож і хапають панські посіпаки, кого перестрінуть, катують на смерть — аби живому й мертвому наука була. Било б їх об землю з такою наукою!»

І враз, товплячись, посунули важкі думки, оточили, стиснули голову лещатами.

«Горе тому безщасному народові: і відсіль пече, і відтіль гаряче! Підібгали Україну під себе вражі пани-магнати, порядкують, як у своїй господі.

Загарбали в селян поля, й ліси, й пасовиська: вже немає де чоловікові стати коня попасти.

Позаводили скрізь маєтки-фільварки, деруть з людей шкуру, як споконвік у Польщі дерли з отого бідолашного хлопства.

Хочеш шматок землі мати — плати панові оренду! Ще й на панщині роби йому: ори, коси, хліб молоти! І податки давай: за хату, й за садок, і за корову — за те, що є, за те, чого й немає.

Селюкові й поскаржитися нема кому, бо пан у маєтку сам судить, сам і карає. Слово бовкнеш проти нього — киями відшмага або й повісить; тоді йди шукай на тому світі правди.

А найгірш, що вже дехто із своєї, козацької, старшини на Україні в панські сліди ступає: теж дере з людей шкуру, як сам знає. Який, кажуть, їде, такого й на воза бере.

Отож і тікають люди, рятуються, бо вже нема їм ніякого просвітку».

Гей, Стаху! — знов джмелем загудів позаду рудовусий.— Це ти моє путо взяв?

Ні, прошу пана Степана! — відповів скоромовкою зляканий молодий голос.— Не брав того пута, як бога кохам, не брав! Може, пан Степан його згубив?

Оце тобі і «як бога кохам»! —сердито бурчав Степан.— А коня хоч поясом путай!

«На тобі! — хмуро думав своє кошовий. — Стах! Це ж привіз його на Україну пан звідкілясь аж з-за Вісли. А він узяв та й утік од пана на Запорожжя. Ще й добре страху наївся, бо змалечку ж йому торочили, що запорожці — людожери, кров людську чарками п’ють.

Отак їх панство страхає. Дурне воно, хоч і ясновельможне. Якби ж не шарпала Січ бусурменів, не била б щороку як не турків, то ординців, давно б уже пішли димом панські палаци, а сама шляхта дзвонила б кайданами в неволі. Ковтнув би султан і Польщу з Литвою, й Україну. Вже, кажуть, і наміряється...»

Гляньте, хлопці! — перебив прикрі думки Степан.— Он погоня вертає!

З правого боку, мов з-під землі, виринули козаки, що погналися були за харцизом. Один тримав на аркані змиленого Білаша. Тільки його, казали, і спіймали в степу: гасав, як очманілий, з обірваними поводами. А харциза навіть і не бачили.

Михайлик так і припав до свого улюбленця. Гладив його, обтирав спітнілі боки жмутком трави, обмацував тремтячі ноги. Не диво, що поводи обірвані,— на шиї в коня чорною смугою запеклася кров. Мабуть, шмагонув харцизяка зо зла: шмагала б його самого лиха година!

Е-е, мазунчику, з тебе ще буде козак,— скупо всміхнувсь кошовий,— умієш коня порати. Проте їдьмо. Вже час!

Михайлик скочив на позиченого коня, свиснув Бі- лашеві — той слухняно почвалав збоку, чекаючи, що господар пересяде на нього.

А з-за гори, гори Буйний вітер віє.

Ой там Коваленко Пшениченьку сіє...—

завів хтось із козаків, і зразу ж десятки голосів підхопили — попливла степом пісня про бідолашного Коваленка, що, на своє безголів’я, зустрівся в полі з панами, а вони зв’язали йому руки-ноги сирицею, залили очі живицею.

Наче набрала пісня з серця смутку, хлюпнула, не міряючи,— і все посмутніло навколо: трава, що хилилась під ноги коням, острівці хмар у звечорілому небі й лебеді, що летіли ключем кудись у дніпрові плавні, розхлюпуючи крильми призахідне проміння.