Повісті і оповідання

І знов поспіхом оповідає весляр:

Украли, кажу, мішок з порохом і сховали. А наглядач у нас був не такий собака, як у вас, хоча й по- турнак, черкашенин, Миколою звали. Вже ж то бачив, що в мішку не сухарі,— змовчав, не сказав нікому.

Наш не змовчав би...— зітхнув Мусій Грач — січовий суддя. Він разом з гетьманом трапив у неволю.

Не перебаранчай,— мовив Самійло.— Кажи далі, чоловіче добрий! Як тебе звати?

Іваном. Іван Мошкін.

Звідкіля ти?

Смолянин я, з Русі, із Смоленщини. А йшли тоді турки під Азов-місто, хотіли його від наших, від донських козаків, відбити. Та не відбили, багацько тоді війська втеряли. І пішли назад, під Царгород.

Султан люто розпалився — звелів двох полковників повісити, трьох посадовив на палю. Отже, наш Селім- паша, у котрого ми на каторзі мордувалися, дуже перелякався, відплив галерою вночі з Царгорода у Біле море

Тут мене Микола-черкашенин тайкома вночі розкував, а я за того мішка та й підклав під намет, де Селім-паша спав з яничарами.

Підпалив гніт і стромляю в мішок, а гніт вогкий, не горить — курить димом.

Коли це Селім-паша вигляда з намету — проспався: «Ти що це, собако, робиш?»

Оце так-так! — зітхнув Грач.

Ну, думаю, пропав я. А сам кажу, що, мовляв, курити хочу, через те й гніт запалив.

Повірив?

Хмільний був — повірив. Пішов до намету й знову ліг.

А ти?

Стою, наче мене громом вдарило, не знаю, що його робити. Аж тут схаменувся, побіг на корму, де Сильвестро спав,— хлопчина у нас такий був — італієць чи гішпанець, вже не згадаю. Шарпнув за плече: «Біжи, Сильвестро, мерщій у камбуз [3] , там матроси їсти варили, може, ще головешки тліють. Принеси, тільки щоб ніхто не бачив».

3

Камбуз — кухня на кораблі.

Помчав мій Сильвестро. Дивлюся — несе! У хустку якусь замотав, аж хустка затлілася.

Схопив я головешки — і в мішок, а сам навтіки! А тоді став просити в Сильвестро, щоб приніс мені ще й турецькі шаблі,— він знав, де у них зброя лежить.

І знов Сильвестро послухався, приніс дванадцять шабель. Тільки пороздавав я ті шаблі — як гримне! Полетіли в море яничари, знялася велика пожежа.

А Селім-пашу не зачепило, щоб він пропав.

Де й сила у мене взялася: кинувся на нього, рубаюся — тільки іскри летять.

Меча з рук вибив, звалив його і сам мало не впав. Підбігли хлопці, як розгойдають пашу — та в море.

Тільки матросів ніхто не зайняв, бо це ж свій брат, отакі ж сіромахи, як ми.

Полляв дощ під ту годину, згасив вогонь. Напнули ми вітрила і подалися в гішпанську землю \ в узбережне місто Мессіну.

А було б, дурням, не пливти, бо обдерли нас там чужинці до живої кістки, забрали галеру і все, що на ній було, а самих у в’язницю вкинули.

Отакої!.. — здивувався досі мовчазний Самій- ло.— Це ж чого?

А того, що злякалися. Є і в них галери, є й невільники. Отож боялися, щоб ми їх не збаламутили,— коли б, мовляв, і тим волі не закортіло...

Тримали нас у в’язниці місяців зо два, а тоді випустили: ідіть куди хочете, аби з очей.

Я ще недужий був: спину й руку опік, рани ятрилися.

То куди ж ви пішли звідти?

Як це — куди? На Русь — додому! Більше року йшли. Скільки держав проходили! Були в Римі, і в цісарській землі [4] , і в угорській, і в польській, і в литовській...

4

Цісарський — австрійський.

Папа римський до себе закликав: казав, щоб приймали сакрамент [5] та йшли до нього служити. Але ми не схотіли.

І угорський король нас кликав, і цісар. Не згодилися ми й до них, не стоптали свій звичай під ноги.

Хліба дорогою просили, щоб не пропасти з голоду.

Ну, а земляки ж як стріли? — тихо спитав Са- мійло.

Та земляки — добре, — неохоче відказав весляр.— Тільки ж прочув про нас государ Михайло Федорович, звелів прийти до нього.

Розпитав геть усе, а тоді покликав думного дяка: пиши, дяче, указ! Усіх на рік до монастиря.

5

Сакрамент — католицька віра.

А то чого?!

Гріхи одмолювати. В турецькій неволі, мовляв, були, з чужинцями кумалися, десь-то й набралися гріха.

Вшанував государ!

Ще по п’ять алтинів [6] звелів дати з казни. Ви, каже, без викупу визволялися з неволі. Коли б викупом — можна б і по десять...

Стривай, чоловіче! — згадав Мусій.— Як же ж ти знов сюди — з неволі та в неволю?

А я до козаків на Дон утік спересердя. Вони саме в похід лагодились на турків. Таке моє щастя — вдруге схопили! Та вже ж — раз не пропав і другий не пропаду!

6

А л т и н — три копійки.

Це хто не пропаде? — спитав раптом хтось із темряви.— Ти, москалю?

Ілляш-потурнак! Нечутно підійшов, підкрався, мов кіт. Навіть поночі видно — п’яний!

Стоїть, хитається.

У нас, голубе, пропадеш! — запевнив він.— Ні за цапову душу. І не такі пропадали!

Ішов би ти до себе, Ілляше! — стримано озвався Самійло.— Чого в’язнеш до чоловіка? Ніч — спати треба...

А я, може, не хочу спати! Я, може, побалакати хочу! — закомизився Ілляш.— Чуєш, Самійле,— раптом спохопився він,— ходім до мене. По чарці вип’ємо, погомонимо: про Січ, про землю.

Не тобі про землю нашу говорити, запроданцю! — хотів був обірвати Самійло і змовчав. Хотів огризнутися, що, мовляв, не піде,— не зробив і цього.

Як же я піду з тобою,— спитав,— коли я прикутий до лави?

Зараз, зараз, відімкну кайдани! — заквапився Ілляш.

І забряжчав трьома здоровезними в’язками, перебираючи ключі неслухняними пальцями.

У закутку, де жив потурнак, горіла на столі воскова свічка, стояла зелена чотиригранна пляшка міцної горілки, кухоль.

Який же ж ти сухоребрий став, братчику, мов шкапа,— зауважив Ілляш, оглядаючи високу, кістляву постать старого гетьмана, що мало не сягав головою стелі.— І одіж на тобі зотліла. Диви — а пояс цілий. Як це ніхто не побачив досі?

І простяг руку, хотів помацати кутого міддю пояса з гачками та кишенями, що ледве тримався на худому тілі.

Не займай! — відіпхнув його руку Самійло.— Ти що, про пояс хочеш зі мною балакати? То я піду...

Ні! Ні! — аж злякався Ілляш.— Сідай за стіл, зараз вип’ємо з тобою. Ось тут коржі, баранина, їж!

Погано мені, братчику, ой, погано! — заговорив, присуваючись ближче.— Од своїх одбився, до турків не прибився. І на чужині гірко, й додому, на Україну, нема ходу. Що його робити — не вгадаю.