Повісті та оповідання, драматичні твори

Повернув Нечипір язиком у роті... аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити?—дума собі.— Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити? Який нечистий звелів їх по лущанням їсти? Який бесурмен вигадав їх п’яному давати? Ох, се усе наші жіночки! Від них нам усе лихо! Через свою і я тепер пропадаю... як таки піввареииком усіх обділити? Та лучче усього — утечу. Тепер їм не до мене. Пролізу промеж них, то ніхто мене і не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тільки й зна цілується з своїми парахвіянами».

Оттак собі подумавши, і став собі назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди ні піткнеться, так усюди народ так лавою і валить до попа, що ні пропхатися йому меж ними, ні просунутись ні жодною мірою не можна. Він би і посилковавсь, так боїться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кістки не порозсипались і щоб йому вп’ять такої пені не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усі пляшки і усі чарки, а опісля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як — дума собі — розсиплю якого мерця, так, може, і карбованцем не відбудеш. Сікався-сікався, щоб просунутись, далі бачить, що непереливки, став собі, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедію». От і дивиться, що тільки вони роблять: той лізе і втирається, а вже і губів нема, тільки самі зуби стирчать; а у іншого і зубів нема, сама пасть, що інша голова йому у рот улізе; та все ж то до попа, та все замість того, щоб цмокнутись, як поцілуєшся, а тут тільки кістка об кістку: стук-стук! А як пішли молодиці та дівчата, так наш Нечипір добре по-* сміявсь: інша йде і дума, що на ній і досі очіпок парчевий, а він вже не то що полиняв, і зовсім розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляється та озирається, і щоб дивилися на неї люди, що яка-то вона хороша у парчевому очіпкові, знай поводить головою,* що аж рипить на кістках, неначе хвіртка на поржавілих завісах. А ось дівка дума, що вона й тепер ще хороша, і чорнява, і повновида, і рум’яна, як була на сім світі; тільки вже в неї носа нема, одної губи не питай, очі позападали, брови повилазили, замість гладесеньких та повнесеньких щік стали жовті, сухі, позморщувані*, як тая губка, що у греків у бакалейній лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поціловатись з ним, протягне губу, та й засоромиться,—бач би то стидно дівці ціловатись — та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона вп’ять до попа... та мерщій: стук!, кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки,

де колись були вочі, закриє рукою та, похиливши голову — бач, їй стидно, що поціловалась,'---ибіжить назад; та як ще пробирається побіля того парубка, з котрим вона иа сім світі женихалася, а вій її, щоб згадала старовину, за тую плахтину — смик! то вона ще й дужче засоромиться і ховається промеж людей... А Нечипір на сеє усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого і могила не справить. Які були на сім світі, такі є й там. Дівчача натура усюди однаковісінька: промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так ну!..»

Далі став і об собі він думати та гадати! «Що мені,— каже,— на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським — кроме хліба святого — вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита...» Аж ось дивиться — приятель його, Радько Похиленко, стоїть окроме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:

— Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?

' — Здоров, Нечипоре,— каже Радько,— як тебе й за

бути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.

— А як собі поживаєш?

— Та -зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.

— А що? Хіба у вас не так, як у нас? — спитав Нечипір.

— Ні, братику! — казав Радько.— Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, роботи ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся... усе, усе-таки добре, та ба! Ні з ким. беседи водити, ні з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от більш і нема нікого.

— Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ? .

. — Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як. то вона, сердешна, собі поживає? От і винирнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже інший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті иема, тільки що у граматці записаиий; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і зовсім обіджені від вітчима та від нових дітей. От і озь-ме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться з знахурками та з ворожками, а ти своє узяв та й прав. Оттак і парубоцтво кинеться підглядати за своїми дівчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, і я за тобою, щоб і лежати укупі. Ти, як дурень, вмер, та ждеш її, ждеш з московський місяць — нема!.. Гульк на ваш світ! А вона вже й заміж пішла, і у колисці колише дитину, або, дівуючи, з другими перекидається та регочеться, а часом і тебе недобрим словом спомина... Нічого робить. Почухаєшся та й засядеш під плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут їй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила... Коли ж інший був гуляка, що без чарки його і за живіт брало, от і зду-ма: «Піду хоч подивлюсь, як добрі люди на тім світі п’ють...» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замість шинкаря сидить ціловальник, не у церкві його згадуючи: замість осьмухи, вже йде кварта, та й горілка розведена більш чим наполовину, і ціна не людська. От із серця, що йому робити? Католицького бузувіра, ціловаль-ника, учистить по лисині або патли обірве, що він і не зна, відкіль йому і біда сталася; каторжного підтовкачку головою у діжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’є, народ із кабака розжене і таку славу наведе, що й самий невсипущий п’яниця три дня не посміє ногою у кабак ступити.

— Отеє ти, Радько, добре нагадав про горілку,— казав йому Нечипір.— Чи не хоч по чарці, ради вашого празника? Ходім до мене; у мене є добра горілка, аж із вольної крадькома від об’їздчиків проніс об масниці.— Се ж Нечипір кажучи брехав; який син у нього і крапля була у господі? одно те, що ні за що було сього добра й купити, а друге, що й Пріська не таківська була, щоб держати горілку дома, бо Нечипір добравсь би до неї, де б вона не була захована; а се Радька він підмовляв, аби б тільки з церкви вийти, а там би він і вдрав куди здря, нехай би його Радько опісля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипорові невдача! Радько йому, кріпко здихнувши, каже:

— Ні, братику, ні! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пішов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би і за десять верстов* так щ<э жЬ куди я її питиму? Бач, живота катма! у горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям...

— Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім лишень з церкви,— казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі.

— І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду.

— Як так? — питав Нечипір.

— А от як,— казав Радько,— от бач, я здорово нюхав кабаку на тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш.

— Бач, як у вас поводиться,— казав дивуючись Нечипір.— Так хіба є кара у вас за гріхи?

*— Де-то вже нема! — каже Радько.— За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут па-щековати, та приньметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ніякою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та жодному ииіцечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила... та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь... так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-прочеє, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка против закону піде та стане мужика вчити...

— Так що такій? — мерщій перехопив Нечипір.

— Та що? — каже Радько.— Звісно: катюзі по заслузі;' язику, щоб на мужика не гримала, достається своє: жаба у нього ввіп’ється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє.

— Знаєщ же що, Прокіпович? — став прохати Нечипір Радька.— Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на ча-сиику до мене додому, та отеє,усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дяковати.

— Ні, Нечипоре:. кусала така,— каже йому Радько,— себто ти мене мусиш під монастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покушто-вати. От скільки годів, як я вже вмер, а сякий-такпй син, хто його і в вічі бачив. Пожалуй, на проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли б’ється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пусти-ти, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш; а то щоб і тебе на локшину не покришили.