Повісті та оповідання, драматичні твори

— Та яка ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини...

— Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мов-чаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, возне-пщевати на м’я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень: не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п’ян бих і не ізтрезвихся єще во опое уре-м’я; і аще руці мої дрожаша, аки древеспє листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть яко треволненное море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрішенія брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.

— Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є,— казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу— як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже: — Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни, дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! — Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму: «Склонітеся, віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихпе, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати:

•— Єй, істинно, не лгу. І да пожреть мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. Не дов-лієть ні єдиному начальнику угобзения творити своїй дес-ній руці*, сиріч писарю; понеже і поєлику; усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія ре-комая воля повеліваєть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розуміиіє: чоловік — Конотопська сотня; глава — пан сотник; розум во главі — аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, упе їй єсть... та-кожде і глава розуму; во оноє урем’я імать биті см’ятеніє і содроганіє; тако і зді: аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но єще і глумитися? Оле! пощо я й на світі пребиваю?

Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:

— Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отеє ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти... Ось давай про се тол-коватись, що нам по тому лепорту робити...

— Чортзна-бо що ви говорите,— загомонів писар на пана сотника,— чи подобаєть же от начальства до подчинен-ності писати лепорт? Повелініє. Несметное множество разів казах вам, і се усе всує.

— Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

— Гм, гм! — став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та не будемо поперед роз* казовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

— Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього до* кладати! — казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і повну носатку дулівки.— Сідай,— каже,—^ зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об дЬ лах мені не докучай.

От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчли-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску... та й почав, як вім каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рш кою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджувапші борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними гл,/іу-щечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Рп-горовичч обідав дома не менш того, що тепер їв і в шшл сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопив носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:

— Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона трссугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейської}, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говоріпи і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! — і почав карлючки гнути.

— Йо! — аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: — Як же се можна? А лепорт?..

— Але! Ви таки усе своє,— каже Ригорович.— Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!

— А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?

— Гм, гм! — викашлявшись і подумавши, казав Ригорович.— Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

— Як се то? — злякавшись,^ питав пан Микита.— Від чого мир погиба? Що ж се таке"? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?

— Погибаєть! — здихнувши, каже Пістряк.— Всім зря-* щим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пегіел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселеннін і — о горе мні, грішнику! — пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от шохновенія нестерпимий і треокаяпния—тьфу! — кабаки, от нея ж§ чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!

— Так від чого тут миру погибати,— казав пан Забрьо? ха,— коли ти, пане писарю, чхаєш?..

— Але! чхаєш! — покрутивши головою, казав Ригорович.— Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв’яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід--ствующую землю нашу!

— Отже, я тільки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?

— Можемо! — закричав на усю хату наш Пістряк, а да* лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: — І паки реку, можемо.

— А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю,— питав пан Забрьоха.

— Внимайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь* ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро* ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивиї ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, гіришедше до сосідських і других жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і імають тамо крав, і доять і їх, і кротких ове* чат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, розтлінних жаб... і усякоє диханіє ползущее і скачущее, імущеє, млековмістимия устроенія, доять їх токмо нечестивим ізвісним художеством; і собравше усі сії млека, диявольським обаянієм претворяють опоє у чари і абиє про-* їзводять усепо своємунаміренію, яко-то: викрадають ссу- щихмладенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роз-< дор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любовное преклоненіе у юноші к діві і от ония к оному, і прочее зло неудоборекомоє; а паче усього затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понятно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу Палестину,яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?