Повісті та оповідання, драматичні твори

«— Зачим ти от отца ушол?

— Я но уіпол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

— Хто, ти ілі Левко?

— Пі, ні... ні... Левко — душа свята! Я, батюшка, ваше... ваше... ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

— А Левко крал когда?

— Ні... ні... ніколи, ніколи...

— Как же єво застали над одбитим сундуком?

— Ні... ні... Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук... а там у сундуку... у, грошей багато... Я... нікого не було... я і відбив і... набрав багато-багато! Да як набрав та пішов... і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив... хотів на Левка звести... і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші... То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш кажез «З’їмо Левка, а ївга за мене...» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати, що Тимоха п’яний розказовав, його під калавур віддати, поки Левка приведуть, з хазяїна зиськати останні гроші, двісті рублів, що винен Тимосі, а ївгу відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо так і на ділі буде так, то молися богу, не тужи: может, твой Левко і не з так виноват».

Дякуючи його дуже-дуже, пішла ївга до хазяйки.

Після цього незабаром, ще ївга тільки раз і була в угомонній палаті на провідках, чи не привели Левка, а про брата ще й не допиталася, де він і содержиться, якраз прибіг до неї верхи жандар і звелів як можна швидше йти до губернатора.

Тьохнуло у ївги в животі... зібралася, пішла.

Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну, привели ж твово Левка; я ево буду допрошувать, а ти стань тут (і вп’ять-таки постановив її за полотняну стіну) і слушай, што он будет розказовать, как то виплутається».

ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку, як вестимуть Левка... Крий матір божа!.. Трохи не крикнула вона, як побачила його! Чи він, чи не він, не можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою заріс, голова уподовж половина виголена, вже не можна того і назвати сорочкою, що на нім було, та ще і руки у залізах. Плаче, сердешна, тихенько; тяжко їй на такого дивитися! Якби їй воля, кинулась би вона до його, поперед усього виціловала б його усюди, дарма, що він увесь у пилу і, може, більш місяця як умивався; руки б йому переціловала, а більш, де пошморгані залізом. Так от-бо губернатор став його допрошувати і повелівав усю правду, як перед богом, казати. «Коли,— каже,— мені усю правду скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я за правду збавлю тобі пені».

От Левко перехрестився і став признаватися, а ївга ж то так і не дихне, щоб їй якого слова не втеряти.

От Левко і розказав, як вони любилися з ївгою, який у неї батько недобрий був до нього, а Тимоха як гуляв собі, який злодіяка був, як гонив його і як через нього старий ще й більш сердився на Левка; далі і каже: «Як же наметало невмоготу терпіти від їх нападків, ми з ївгою хотіли порадитися, як би нам уже швидше звінчатися. А в мене, які були гроші, рублів там з п’ятдесят, та й ті попропадали на людях; от я і журився, і не признавався ївзі; та як вона стала приставати, щоб швидше звінчатися, і змовилися зійтися у батькову світлицю поговорити, і ключ від неї мені дала, а сама кудися пішла. Я увійшов у світлицю і сидю собі та думаю... аж ось чую, що Тимоха гомонить у сінях і йде до світлиці... Що мені тут робити? Застане мене одного— причепиться, прив’яжеться, щоб не завівся битись. Втекти вже нікуди: той вже в сінях; побачить, як виходитиму, теж прив’яжеться, зачим я тут був, де ключ узяв? Нічого мені робити, я й підліз під стіл... дивлюсь з-під стола, увійшов Тимоха, озирнувся, що нема нікого, у вікно заглянув — нема нікого... зараз, узявши у вуглі сокиру, хряп по замкові!., замок розсипався. Відчинив скриню, недовго шарив, тягне мішок з грішми! Хотів увесь понести, роздумався, мерщій розв’язав... і став жменями тягти гроші та у кишеню, та як то поспішав, та й порозсипав їх чи трохи. Тут загомонів старий Макуха та щось і близенько: Тимоха, мабуть, злякався, шасть мерщій з хати, а мішок розв’язаний, гроші розсипані і скриню відчинену так і покинув. Тільки він утік, я як опечений вискочив з-під стола... лихорадка так мене і б’є!.. Господи милостивий!.. Що тут мені на світі робити? Сам себе не тямлю! Вийти так, усе покинувши,— хто побачить, скажуть на мене, і ївга подума, бо мені вона ключ віддала... Подумав собі, піти зараз старому сказати і привести сюди,— Тимоха відбрешеться, старий мені не повірить, і на мене паде велика пеня. Зовсім буду злодій. Лучче поприбираю, поскладаю усе, світлицю замкну, ївзі скажу, і порадимося, як нам батькові сказати. От так подумавши, тільки-таки що підійшов, боячися бог зна як, та розсипані по скриш цілкові позбирав у жменю і хотів у мішок зсипати і опісля з долівки зібрати, як тут і набігли!., і кричать, і гвалтують: «Злодій Левко, злодій!» Я так ї змертвів! І що вже дальш зо мною було, що вони робили зо мною, я нічогісінько не знаю і не тямлю»,

— Чи не боїшся ж ти, Левко, бога? — аж крикнула ївга, вибігши з сіюго кутка.— Чом ти тогді ще сього мені не сказав? Я б не страждала так, думаючи, що ти справді злодій!— а з сим словом прямо йому на шию так і повисла! ї плаче, і виціловує його, і регочеться... мов не у своєму умі.

— Де се ти взялася... моя кришечко?.. Моя рибочко!— нестямившись і забувши, де він і перед ким він, та тільки і зна," що приголублює свою ївгу, радесенький, що узрів її там і тогді, як ні думав, ні гадав.

Губернатор — спасибі йому — нічого ж то і не розсердився, а дивлячися на них, що як голуби голубляться, аж сплакнув та відвернувся від них, став платочком сльози втирати.

Перша схаменулася ївга — та до губернатора:

— І не положіть,— каже,— ваше превосходительство (бо вже розпитала, живучи у городі, як його величати), не положіть гніву, що ми при вашому лиці так осмілилися... Єй же то богу! Я така рада, така рада!— одно те, що побачила його, а друге, що він зовсім не злодій!.— що забула і вас, і себе не почувствовала.

— Нічево, нічево, галубушка! — казав губернатор вти-раючися.— Я й сам рад, што он не винават... Толькі правду лі ти гавориш?

— Єй-богу, правда, єй-богу, правда!..— перебила його ївга, уступаючися за Левка.— Се таки так усе й було! Вже Левко не буде брехати...

— Правда, сударю, добродію! — сказав Левко, низенько поклонившися.— Чи можна, щоб я перед вашим лицем, що ви є у нас від самого царя постановлені,'щоб нас ув абе-ду нікому не давати, та щоб я осмілився і подумати яку брехню або неправду сказати! Правда, іменно правда!

— Харашо,— сказав губернатор.— Зачим же ти перед справником признався, што ти крал деньги, і перед судом так сказал?

— Набрехано, ваше високо... губернаторство, усе набрехано! Я ні справника і нікого з судящих, що то є, і у вічі не бачив, і які вони є на твар, і не знаю, овсі не знаю. І у суді нога моя не була. Я ж кажу: не тямлю собі і не знаю, як я опинився у холодній, у нашій-таки волості, і там троха не пропав, не ївши, не пивши. Мене ніхто не питав, і я нікого не бачив; так мене схватили і зв’язаного повели у город та прямісінько ув острог. Там я безвиходно й сидів, і в суді ні разу не був. Адже писар мене і препровождав до города;

І він усе знає; нехай і він скажеть...

— Ну, вже той скажеть!— перехопила ївга.— Вій наговорить на вербі груші! Та він, ваше превосходительство, рад Левка живого з’їсти, бо хоче, щоб я замість Левка та пішла за нього! Нехай собі і в голові сього не поклада! Дуля йому під ніс, от що!

— Харашо, мужичок! — сказав губернатор.— Скажеш ти так і у суді, і у глаза справнику і суддям, што они тебя не допрошували і шго ти їх не видал?

— Скажу, у вічі скажу, ваше... як бо ти, Івго, величаєш?

— Та превосходительство, кажи!

— Так-так, ваше... от як ївга каже; скажу і не боюся нічого, бо іменно правда моя!

— Ну,— сказав опісля губернатор,— ступайте ж. Ти, девушка, домой, а єво розкуйте і одведіте покуда до завт-рього у поліцію. Завтра з тебе у палаті допрос знімуть, і, когда ти правду гавориш, так ти, девушка, там сваво жениха получиш на свої руки.

Так і бризиулася вона губернаторові до ніг, а за нею і Левко. Хоч той їх і піднімав, хоч і грізно приказував устати, так таки ні: лежать, та ноги цілують, та слізьми обливають, та вже дякують, дякують, та бога молять, що неначе їх на світ знов породив.

Вже ївга не дала нікому розкововати Левка, сама зняла залізо і одпровадила Левка і до поліції, та таки і напросилася і сама тут сидіти з Левком. І вже не кажи, щоб вони спали: усе один одному розказовали, як страждали — Левко без людей, а ївга від людей; він, що нікому було за нього заступитися і пораду дати, а вона, що як на неї нападали, і про усяку свою біду розказала.

Уранці привели Левка у палату; прийшла і ївга за ним, аж там уже і Тимоха, та вже під калавуром, і за ним сал-дати з оружжами. Левко на допросі усе, як учора говорив (бо так воно і було), так і тут сказав; а Тимоха вже протверезився, хотів був повернути у брехунівку, так увізвали ївгу, так та йому зараз баки і забила і змішала його, що повинився у усім, як губернаторові казав. От його почали ще пуще випитовати, так він їм усе і розказав: що вія кріпко подружив з їх-таки писарем, що той хоче узяти за себе ївгу, так тим і топив усюди Левка: підвів справника, щоб не допрошував Левка; чи звеліли ще, чи ні, а писар і відпровадив Левка ув острог; а у судах підсипав добре, щоб пописали такі допроси, які писареві хотілося, і хоч су-дящі його у вічі не бачили, а попідписовали, що їм підло-жили; бо вони на те судящі, щоб підписовати, а на те секретарі, щоб писати, як їм хочеться. От так-то Тимоха і позабризковав усіх, хто що робив, хто й не робив чого!