Повісті та оповідання, драматичні твори

Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже і'і сама злякалася, почувши про собак, і стала кругом оглядані, чи не покусали де, чи не порвали де... «Випий,— каже, доню, води трошки... або ляж на печі... або чи не хоч, опде молошна каша, учорашня, з’їж трошки, то й минеться... або піду я до Куцайки, нехай прийде та тобі переполох виллє... Та як же і тебе саму покинути?..» Бігає, мотається стара Векла по хаті і не зна, за що ухопитись; труситься, боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла від переляку... А дитина — як та ясочка: «Та ні, мамочко, ні, ріднісінька! Мені й нічого. Я й не перелякалась; мені ніколи так весело на душі не було, як теперечки. Я і> тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш і ніжила мене змалу. Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб... усе те збулося, чого ти мені хочеш; то я тебе не покину довіку, буду тебе покоїти, ніжити, чого душа забажа, усе тобі поставлятиму...» Та так, одна другу пестуючи, одна об другій жалкуючи, забули було й об обідові. І піч погасла, і діжа перейшла... Насилу опісля сяк-так справилися.

Не біжить наша Оксана нікуди з дому. Не милі їй і подруги, і пісеньки на ум не йдуть, і щебетати перестала. Ухопила рукав від сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика зав’язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить... і спіху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стібаючи, бо знай у віконце погляда, чи високо сонечко? «Чого воно так тихенько котиться? — дума собі.— Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?.. І кінця йому не видно... Вербочко густенька! розпусти своє листячко ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?..» Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші житиме... та се то те, та се то те... От діждала і вечора... «Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там довгенько...» Та з сим словом — шасть із хати... двічі-тричі стрибнула... вже й під вербою!..

Копитана не було. Вона розгляділа усюди... нема нікого, ніч темна, ніхто не побачить... Незабаром біжить і ко-питан. «Чи ти тут, Оксано?»

— Тут, край твого серденька,— і припала до нього...

зібрались, щоб поговорити, та нічого і не кажуть, знай цілуються... Далі вже й не іграшки... Оксана аж злякалася... Нічого їй робити, треба вириватися та випручуватись... Не бере ні цілкових, ні бумажок; плачучи, каже: «Заріж мене попереду та й роби зі мною що хоч».

Не випросилась, а випручалась наша Оксана, і, як муха, від нього полетіла і ускочила у хату... Господи! Блідна, труситься, мов лихоманка її б’є... «Чого ти, чого ти?» —^ Векла питається, а Оксана і слова не промовить... Далі вже як-то зібралася з силою та й давай матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася, «так я,— каже,— так злякалася, що не можна!» Мати й повірила. А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. Стара вже ні об чім і не дума, а боїться, щоб дитина з переляку не занедужала, і стала її на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати... Оксані й добре, що її на печі мати положила, щоб не дивитися їй у вічі, бо сором, бо стид, що тихенько від матері почала з копитаном любитися і з ним тихенько зіходитись... Якби мати тогді до неї пристала, вона б усю правду, від щирого серця, усе б їй розказала.

Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати... та й дума собі: «Так так-то він мене любить?.. Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?.. Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!.. Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нёхай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав’януть, пташечки ие щебечуть, річечка висохне, світ зміниться... мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мене любиш... от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім ув однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! Аж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав’язати... Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, Що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров’я, щастя? Так і я: ти — моя радість, втіха, щастя, увесь світ... як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою... і таки не Іііду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону...» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп’ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.

Уранці порається з матір’ю, аж ось із волості десятник— рип у хату. Помолившись богу, сказавши: «Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог помага!»,— далі й каже: — «Звілтеся, тьотушка, до себе постій прийняти».

— Який там постій? — аж скрикнула Векла.— Через віщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жінок, де чоловіка нема, щоб там нікого ие ставити? Я ж ще плачу постоялне у поміч бідним. Хто ж се з вас видумав? Який там постій?

— Я, Уласівно, не знаю, тільки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де він стоїть.

Подумала Векла, подумала й каже:

— Що ж мені з тобою говорити? Ти посланий. Я сама піду до голови і розкажу усе.

— Добре, тьотушка, ходіть; голова у волості..

Швиденько зібралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову йти, і каже Оксані: «Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сіни, поки я прийду. Я зараз вернуся». І пішла з десятником.

. Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слізку... позасовувала усюди двері.

Векла, пришедши до голови, поклонилася і стала розпитувати, з чого се узялося, що до неї постій становлять, та ще й копитана?

— Еге!—казав голова повагом.— Ми б тебе, Уласівно Векло, і не зачіпляли, так-бо сьогодні приходив сам копитан і требував, щоб йому дали кватирю в тебе. Ми-таки, правда, і казали йому, що не можна по такій і такій причині, та як гримне на нас, як затупотить ногами — «Давай,— кричить не своїм голосом,— давай мені сейчас! Справник вас усіх мені у команду віддав. Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь». Ми, Уласівно, так з писарем перелякались, що не знали, на яку і ступити, та отто і послали до тебе.

— Гай-гай! — стала казати Векла.— Ви ж в нас голова, ви ж нам, безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина ув оці! У неї одним одна честь — наше багатство, наше здоров’я, наше усе! Погубимо його, куди ми на світі годитимемося? Чи можна сі-но з огнем докупи складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю і не сподіваюсь від неї нічого недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що хоч з світу втікай! Лучче мені руку утять, лучче мені очей рішитися, чим віддати славу моєї дочечки на поругательство! Брехатимуть люди, звісно, брехатимуть, бо ие буде там правди нічогісінько; та усе ж не добре і від одної слави. Не давай, пане голова, нас у абеду...

— Потурай, Уласівно, ми отеє усе казали йому, так нічого й не слуха.

— Добре ж,— подумавши, сказала Векла,— підіте же до нього і скажіть йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусід.

— Оттак би й давно,— сказав голова, йдучи з хати.— Вже звісно, що проти копитана не можна спорить.

От вернувсь голова і каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти, Уласіпно, хочеш вибиратись у сусіди, і каже: «Чи не можна її як-небудь зопинить?» А я кажу:-«Ні жодною мірою не можна; баба дуже завзята».— «Так чорт з нею!» Не прогнівайтесь, Уласівно, що він так сказав: «Не надать і її, і хватирі її». Так я узяв та й пішов.

Всміхнулася Векла і пішла радісінька додому, що відвоювалась від копитана, а далі йдучи й засумувала, що чи не підбирається копитан до її дочки? І стала примічати.

Що ж вона примітить? За копитаном би й так,— звісно, молодецьке діло. «Так-бо моя Оксана, — так дума собі,— дарма що й шутлива, і жартлива, та вона не загубить себе: вона зна, що є гріх і погибель; вона не напустить на себе слави».

Та й правда ж бо. Перестала Оксана жартувати і до подруг бігати: усе сидить дома, то шиє, то пряде. Попереду сиділа з роботою під віконцем, та як забачила, що копитан почав що у бога день мимо вікна ходити та, шапочку знявши, поклонятися, коли вона гляне на нього, вона се, бачачи не раз і не два, стала казати матері: «Сидіть, мамо, ви біля вікна. Ви старенькі, не дуже бачите, а мені усюди видко».

— От так пак! — каже мати.— Чи годиться ж мені на старості сидіти у вікна та усім показувати свою старість? Ти молод чоловік, ти дівка; тобі подоба у віконця сидіти; йтиме дббрий чоловій, побачить, полюбить, буде залицятись за тебе.

— І вже, мамо, сього не кажітУ — казала Оксана та й пересіла до полу. Мати втішається, що дочка не піддається ні на яке дурачество, і знай копирса, сліпуючи, то очіпки, то рушники на придане дочці, а того й не бачить, як та, роблячи, знай, слізоньками вмивається... Вона добре розібрала, з якою думкою копитан збирався до них на кпати-рю... «Се ж він мене любить?..» — приговорювала собі, лежачи на подушці, що хоч викрути від слізочок її...