Повісті та оповідання, драматичні твори

— Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, нас поважати і мною таки пе так буде орудовати. Знайди такого, привели і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.

Довго думав Олексій, де і кого узяти, далі і каже:

— Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!

— Добре, панотченьку,— разом сказала Галочка, а на серце, мов кусок льоду впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче зав’язується їй світ.— А хто ж то такий Микола?— далі спитала.

— Микола — круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що вій є парень розумненький, роботящий, роз?

щот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п’ятнадцятий годок був, і обіщав наградите його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліниться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з ху-рою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як е меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом, бува, зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький...

— І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!

— Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.

— Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли ж можна, щоб сьогодні нас і звінчали!

— Як се можна? Коли б хоч у сю неділю...

— Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!

— Вже ж що робить? — треба прибиратися...

— Яке тут прибирания? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!

Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля — теж похорони».

Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.

— Треба ж,— сказав Олексій,— покликати жениха.

— Покличте, таточку,— сказала Галочка.— Коли почали, будемо і кінчати.

Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже: «Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?..» "'

Зоставишся Галочка сама собі у хаті, стрепенулася і сказала: «Тепер, Семене Івановичу, прощай на вічні віки!..'' Мабуть, що я тебе щиро любила, коли відреклась від тебе; топлю свої молоді літа, дівованнячко; іду на вічнії сльози, на тугу, на усяке мученіє душі, аби б од тебе відвести усякоє лихо... Не кажу тобі, люби мене! — не можна, се проти закону, а згадуй мене у сім ділі, що я для тебе зробила... і як знаєш, так дякуй! Прощай! Настає година,

що І іицум.тгіі про тебе гріх буде. Прощай, мій мплеиі.- кііГіі..
– <•

Хуиніку усю, що держала у руках, усю змочила своїми гіркими,кривавими слізьми, хоч вижми!

Тепер,—сказала,— усе покончила. Закрився для мене (>і,іііііі світ,— і стала богу молитися і поклони бити, щоб бог дав їй силу перетерпіти еюю годину, перемогти своє сер* донько у закон уступити... а там — як божа воля!

То плакавши, то поклони бивши, розкраснілася Галочка. І що то за хороша була! От як бува рум’яна зоря догоряє, а тут чорнії хмари її застилають, і вона ніби спішить красоватись і веселити мир божий, що так би усе і дивився на ту зорю, і хмари поодпиховав би геть, коли б можна було: така і Галочка була тогді. І чого б не зробив, чого б не віддав, щоб вона була щаслива!

Увійшов Олексій з Миколою. Галочка стоїть кінці стола і не глянула на свого судженого. Вона з батраків батькових не дуже кого і знала. І чого було вже дивитись і розглядати, який собі той, з ким тяжкая доля привела жити!

Сівши Олексій на лавці, подумав, здихнув і каже:

— Молодим дуже приговорив я тебе служити в мене і обіщався, коли будеш мені вірно і чесно служити, не зоставити тебе і наградити. Ти служив мені так, що дай боже, щоб і товариш так приглядав добра, як ти вбивався за хазяйським. Спасибі тобі!

Микола низенько поклонився.

— Прийшла моя черга,— казав Олексій,— слово здержати і тебе наградити, Миколо! От тобі одна моя радість на світі, втіха моя, щастя, моя Галочка, одним одна дитина... Озьми її; худоба, усе твоє; озьми і мене в приньми. Не покинь...— та за слізьми не зміг дальш і говорити.

— Тобто як, дядюшко? — пита Микола, поблід, труситься і боїться, думаючи, чи так він чує.

— Так, Миколо, будь мені зятем, кохай, шануй мою Галочку, що бог тобі дає у жону. Зроби її щасливою, і тебе бог не оставить...

— Чи не смієтесь ви надо мною? — ледве проговорив Микола.

— Не який се сміх і не жартовання, се важкий, святий час. Я, отець, маючи одним одно на світі дитятко, уручаю тобі його, надіючися, що ти, а не хто другий зробить її щасливою.

Микола так і кинувся Олексієві у ноги і став казати:

— Чи я ж достоїн такої честі? Я круглий сирота: ні роду, пі плоду, ви мене на ноги поставили, ви мене до розуму довели. Я вас знав, почитав, як отця рідного, за вашу ласку, за ваше наученіє... Об Олексіївні, ось об ГалЬчі-ді, і думати не смів. Хто вона, хто я, мізерний? Чи я ж смію!..

— Коли я тобі її уручаю,— сказав Олексій, піднявши його від ніг своїх,— коли я прошу тебе: будь моїм сином, збережи мою Галочку.

Тут Галочка підійшла і, як ніхто й не ждав, припала до ніг Миколиних. Той силкується її підняти, а вона не дається і просить його: «Ні об чім тебе не прошу, тільки будь до мене добрий, не потурай, коли часом буду смутна, се минеться. Я буду тобі покірна, поважатиму тебе; доведу до того, що ти, бачачи мою добрість, полюбиш мене. Не гюпрікай мені, коли часом... я й сама не знаю, яка я буду. Не вважай тим, а доведи мене до того, щоб я тебе.... через тебе мала хоч маленьку втіху, не терпіла б ніякого горя. Поклонімось же наперед богу святому, щоб поміг нам жити, як я кажу: а далі нашому панотцеві, нехай благословить і молиться за нас, за своїх дітей».

Олексій зняв образ святий, молоді стали молитися; от Микола припав перед образом навколішки і каже:

— Петровичу, чи, як ви мені повеліваєте, панотченьку, і ти, Олексіївно! От вам бог милосердний, і перед його образом заприсягаюсь, і перед вами: любити вас, Олексіївно, шановати, почитовати вас, не як є ви моя жінка, а як проти мене господиня... Ніколи і нізащо не почуєте від мене і жодного грубого слова. Буду для вас такий же робітник, як і до сього часу був. Ви над собою волю маєте; ви розумніші мене, ви і мене навчайте. Петровичу! я батька і матері не зазнаю. Ви мені отець і благодітель! Будьте мені, як і були, хазяїном і повелівайте надо мною. Однаковісінько, як і до сього часу, буду за вашим добром вбиватися і так об ньому радіти, як і тепер. Воно, як було усе ваше, так і буде вашим, і я й сам повік ваш. Тепер на таку волю благословіте нас, панотче!