Повісті та оповідання, драматичні твори

Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.

— Як не полінуємося,— каже Трохим,— то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.

— І велія милость, що будемо,— сказав Денис,— тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!

От як ідуть і верстов сім учистили з полудня — стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в’ються, докупи збираються, і стіна усе ви-щенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.

— А що будемо робити,— став казати Денис,— як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.

— Аж ом маячить лісок,— сказав Трохим,— поспішай" мо туди.

— Де лісок? Я ні його і нічого не бачу.

— Ом як блисне блискавка, так від дороги иа праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться.— Воші поспішають. Піднялася і стіна. Стало зовсім темно. Поки по блисне, то нічогісінько і не бачать перед собою. Стіна густа, чорна, страшна надвинула і простяглася від сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блиска. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають,— і інше мов упаде, стукне та й замовкне... а тут луна і загрохотить по усьому небу, по усім куткам сієї великої хмари. Замовкнеть же грім, так чути, щось гуде, клекоче, бурлить, страшніше самого грому... А блискавка безперестанно! І як блисне, так після неї пуще нічого не видно.

— А де ти, Трохиме? — казав дрижачи Денис.— Озьми мене за руку та веди, я швидко впаду. Ніг ие підволочу.

— Держись за мене,— каже Трохим.—Тут вже недалечко. Он від блискавки видно.

— Та я бо сієї блискавки боюсь. Ох, коли б швидче до лісу!.. Бач, яка страсть ідеть! Ось і дощик... Ой, швидче, швидче поспішай!

Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче; через велику силу дотащив його під густе дерево, положив, і сам звалився...

Тут же і уся туча надвинула якраз над той ліс і усюди небо покрила, як саме чорне сукно; хоч скільки хоч дивися, нічого перед собою не побачиш ніяк! Заревіла пре-страшенна буря, шумить під небесами, носиться по полю, упирається у ліс, преть його, мов з місця хоче його спихнути і зомняти овсі; гілляки тріщать, ламаються, падають... Тут щось страшно загуло, аж свистить иа увесь ліс, грім покрило... і разом геп!.. Впало, аж земля здрогнула! А тут грім як загримотить, і вп’ять земля задрижала;.. А тут вп’ять такий же свист і шум, і вп’ять щось-то впало, затріщало!.. То буря порається, вікові дуби валя, мов' пруття! Як же хлине дощ, і вже не йде, а ллє; по лісу шумить, з гори біжить річками, клекоче... і від неї, і від бурі, шо бушує, і від грому, що . так І розривається над головами, шум такий і грохот, що страшно і згадати!.. А тут блискавка червоним огнем очі засліпля... Іменно преставленіє світу!

Денис ні улежить, ні усидить і не постоїть на одному місці. Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить., «Трохиме, Трохиме! ти спиш, не боїшся нічого?» — так голосно зо страху ска-і зав він.

— Ні, я не сплю та й не боюсь нічого.

— Грім уб’єть!

— Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.

— Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! як затріщало у лісі вп’ять!

, — Помилує, тільки покайся...

— Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?

— А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло... Господи! що се?

Тут вони впали обидва навколішки...

Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево преви-соченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм’яло, так що і сліду їх не зосталось.

Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.

Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: «Ходім, ходім відсіля! тут нас бог поб’є».

— Куди ж ми заховаємось? — каже йому Трохим.— Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.

— Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?

— Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!

— Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий... Ох, лице запалило!

— Помилує, молись, кажу, та кайся.

— Де вже мені покаятись? Я той, що вас обкрадав, не було другого злодія у селі... се моє діло. Мене підводили другі... Я обкрадав вас усіх... передавав циганам, москалям... брав гроші та багатів... лавки обікрав... вивертівся! Хотів і тебе так, як оттого, що сидить і дивиться грізно на мене...— Так казав, не тямлячи нічого, Денис, і б’ючи Себе в груди кулаччям.

Тут разом як осяє їх блискавка,, як хрясне грім, мов небо на них впало!.. Обидва впали нечувственно. Трохим, підпливши водою від дощу, трошки очуствовався, бачить: Денис біга коло нього, руки лама, блідний як смерть і, не тямлячи себе, кричить: «Я не тільки злодій, я й душогубець, зарізав иищого... мав грошей у нього знайти... Одежу свою закровавив, а він онде свариться... Господи! І ти мело не помилуєш?»

І став бігати як ие о своєму умі. Спромігся трішки Трохим, піднявся на ноги, став його розговорювати, щоб прийшов у чувство.

— Ні,— кричить Денис,— мені бог смерть дасть... мене грім уб’є... Я злодій!.. Я прикидався добрим, на других пеню зводив, тебе мав зарізати, щоб ти про лавку у селі не розказав... тепер кажи! Ось-ось мене бог вб’є; розкажи усім, який я.

— Та бог з тобою, Денисе! що се ти думаєш? повір по мені — богу святому, що як я побожився, так і не збрешу; буду держатись присяги і тебе не попрекну ні у чім.

Тут же Трохим його розважує, а тут грім так і рокотить, а блискавка аж очі палить! Як стукне, як грякне, як лясне, як затріщать дуби, як запала де верх деревини якої, як шарахнуть гілля,— тут Денис і стане вні ума і вп’ять своє розказує, що він душогубець; злодій, прикидався добрим і усе таке. Далі приставляється йому старець, що свариться на нього, і він почне розказувати, як убив його, і усе каже Трохимові: «Усім, усім се розкажи, нехай бережуться мене».

Гримів, торохтів грім, далі став стихати, бо туча вже перейшла. Затих і дощик, тільки блискавка не давала нічого розглядіти, далі і та усе потрошку, усе тихше, усе менше, далі вже блиска тільки здалеку.

Роздивився Трохим, аж вже стало на світ заньматись. «Ходім,— каже,— Денисе! вже- ми недалечко від свого села. Ходім швидше».

— Братику Трохиме! — каже Денис, не сходячи з місця.— Боюсь ворухнутись, усе мені чується грім, усе мені бачиться той анахтемський старець! Трохимчику, голубчику! не розказуй нікому нічого.

Вп’ять Трохимові треба божиться: сяк-так розговорив його, пішли.

Що досвітком, що вже й сонечко зійшло, йдуть і усе поспішають. Денис через усю дорогу хоч би пару з уст пустив, усе задумавшись іде; далі як крикне:

— А лучче б мене грім убив!

— Бог зна, що ти споминаєш,— сказав Трохим і глянув на Дениса та аж злякався: очі, як жар, горять і сам розлютований, мов звір який! А усе розговорює його:

— Будь веселенький,— каже,— вже тільки п’ять верстов зосталося, се вже наше поле.

— Тільки п’ять верстов! Тільки не видно, як з ким-не-будь пострічаємось і мене віддаси! Пропадай же ти один!— Та з сим словом так і повалив Трохима і насів його.

— Бог зна... що ти... Денисе, робиш! — сказав, стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: «Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Єй, велике слово, нікому нічого не скажу! Возьми собі усі мої гроші, що тут зо мною, тільки не губи душі своєї і моєї! Не сироти моїх діточок, не вбивай за живота жінки. На кого моя старенька матінка зостанеться? Братиком, батьком рідним буду тебе цілий вік звати! Не дай мені без покаянія вмерти! Дай же мені хоть часиночку богу помолитись!..»