Повії теж виходять заміж
Шрифт:
А вранці, коли він вийшов із своєї кімнати, вона чепурилась біля свічада у передпокої. Мостила на шиї довгого малинового шарфа. Айседора Дункан!..
– А не затягне під колесо?
– Я не сідатиму в авто.
– Девушка в красном…
Навіщо він вимовляє штампи з лексикону дешевих залицяльників?.. А увечері він витяг останню з привезених із дому пляшок вина. Треба буде завтра купити ще. А вона накрила вже не в кухні, а у кімнаті. Взяла із серванта гарний посуд.
– Треба хоча б якось прикрашати своє повсякдення.
А то життя таке собаче, – весело пояснила вона.
– Давай я тобі допоможу.
– Краще не заважай. Я звикла. Мій чоловік, з яким я живу лише по релігійних святах, а був час,
– Так низько цінував?
Вона удавано трагічно зітхнула.
Сіли до столу.
– Як кваліфікація?
– Підвищується! Сьогодні вивчали… как его… маатемати-ческое а-абеспечение творческава пра-ацеса.
– А тебе не шокує, що українські творчі працівники підвищують свою кваліфікацію у Москві?
– Я була б у стані шоку, якби на ці курси не потрапила!
По-перше, – вона почала згинати пальці, – я шагаю по Москві, а по Києву я ганяю з торбами. По-друге, я відпочиваю від чоловіка…
– Це від того, з яким лише по релігійних святах?..
– У тебе феноменальна пам'ять. По-третє, вищезгаданий чоловік хоч трошки поспілкується із синочком, бо втікає від нього, як персонаж християнської демонології від святої води.
– Але я не про те… Яка може бути користь творчим працівникам України від цих московських курсів?
– Як це – яка? Стільки нещасних жінок від Владивостока до Кеніґсберґа отримали змогу хоч трошки не годувати своїх трутнів, а ти питаєш, яка користь?
– Але ж це є цілеспрямована акція русифікувати творчий процес на місцях!..
– А скільки у нас романів! – не слухала вона його. – Як у кожному радянському колективчику, баб і дівок – двадцять три, мужиків усього троє, то їх розібрали першого ж дня. Така п'янка атмосфера кохання, аж завидки беруть.
Особливо милі Дільмар із братнього Узбекистану і Галя з братнього Кольського півострова. Він їй під столом руки цілує.
– А як ти взагалі ставишся до таких зв'язків на один місяць?
– На півтора. Позитивно. Може, у жінок вдома такі стегозаври, що першому-ліпшому Дільмару кинешся на шию.
– Ти це серйозно?
– Цілком.
– А я б так не зміг… А ти?
Вона дивно подивилася на нього, і він відвів погляд.
А потім подивився знову. На стіні пульсував химерний світильник, стилізований під свічу. Вогники стрибали по келихах і по пляшці з-під вина. За вікном лунко мовчав Малий Хрюків провулок. Пауза стала нестерпною. Він тяжко підвівся, дійшов до стіни, клацнув вимикачем і накинувся на неї. Вона несамовито упиралася, він був сильний і невблаганний. Вона намагалася розчепити його гарячі руки, він стискав її сильніше і сильніше, тримав її голову так, щоб вона не могла уникнути поцілунків у губи.
– Відчепися! З-здурів зовсім!
– Невже я тобі такий огидний?
– Не огидний… Але це не означає, що я повинна… з тобою злягатися…
– Ну навіщо ти так грубо… я б такого і вимовити не зміг… навіть про себе…
– В-відчепися!.. Невже я тобі… раптом… аж так сподобалася?
– Щось у тобі мені дуже подобається…
– Нічого тобі не подобається!.. Просто бабу треба…
– Ну знову ти так… – образився він, намагаючись розстебнути ґудзика на її тісних джинсах. Сказ-зитися можна!
– Заб-бер-ри свої р-руки!
Він схопив її, поніс до ліжка.
– Н-ненормальний! Я буду кричати!..
Він випустив її.
– Ти зовсім не настроєна сьогодні.
– Я взагалі ненастроєна вже багато років.
– А у мене… все так болить…
– То у мене є анальґін! Давай я тобі дам!
– Ти знущаєшся! Анальґін цього болю не втамує.
– То давай викличемо швидку! Може, вколять тобі промідолу! – вона говорить так, ніби йдеться про ниркові кольки.
– Не треба, ну що ти, не треба, не треба, не треба… – схлипував
він.– Ну все, все, хлопчик заспокоївся, – вона погладила його по похнюпленій голові, – все, все, з кожним буває, це справа житейська… Я тобі не нагадаю про цей інцидент…
Ну все, все. Лягай спати. Надобраніч.
Він спав неспокійно і серед ночі прокинувся. Він увесь був із бажання і болю. Встав і вийшов у передпокій. Підійшов до дверей її кімнати. Там було тихо. Спить. Не кидається по ліжку, не стогне від незрозумілих пристрастей. Жінка. Гарна жінка. Просто жінка. Жінка. Саме ця, колюча, іронічна, навіть зла. Він відчинив двері до її кімнати. Вона щось підсунула до дверей, чи стілець, чи журнальний столик. Вчинився гуркіт.
Швидше, швидше, поки вона не прокинулась остаточно, бо знову почне упиратися, пропонувати анальґін… Боже мій!..
Вчепилася зубами у вухо, дряпає обличчя, шию, груди.
Мабуть, дуже боляче, але він нічого не відчуває, бо інший, диявольський біль у сто разів сильніший. Мабуть, вона кричить, мабуть, лає його усілякими словами. Але ось нарешті… нарешті…
… Коли він прийшов до пам'яті, відчув страшенний біль – тепер уже у вусі, і такий же страшенний сором. Повільно підвівся і не відразу збагнув, що вони з нею вже не в ліжку, а на підлозі поряд. Що тепер робити? Попросити в неї вибачення? Вона ніби мертва. А йому хоч кричи від болю у вусі. Воно, мабуть, теліпається на одній нитці. Вона його, здається, відірвала. Помацав рукою – ні, вухо на місці, тільки дуже гаряче.
Він сів поряд із нею. Вона мовчала. Він підвівся, розрівняв зібгане простирадло, підмостив подушки. Поклав її у ліжко, і вона, така тендітна, здалася йому надзвичайно важкою.
Накрив її і пішов з кімнати, й услід йому почувся солодкий голос:
– Ти куди?..
Відтоді кожна мить перебування у Москві була залита хмільним напоєм і палючим сонцем бажання. Спрага втамовувалася і виникала знову. Ще один чи навіть два дні він ходив до бібліотеки, але потім вони облишили: він – книгозбірню, вона – свою кваліфікацію. Бо який сенс сидіти в урочистій тиші, гортати сторінки раритетів і бачити в імлі… ось він наближається до неї… легенько бере зубами сережку, що перекрутилася у її вушку… повертає на місце… забирає пасмо з чола… яке падає знову…
Неймовірна спека палила Москву. Як перед кінцем світу.
Вони повільно виходили на Чистопрудний бульвар. По так званому Чистому ставу плив чорний лебідь. За парканом дзеленчав трамвай А. По алеях ганяли діти. Вона пропонувала пошукати голову Берліоза, він казав, що не розуміє, про що йдеться. Вона здивовано пояснювала, він казав, що «Майстра і Маргариту» прочитає у якісному перекладі на рідну мову.
Потім вона затягла його у нетрі Телеграфного провулка, і повз жебраків коло церкви Федора Стратілата вони виходили на Кривоколінний провулок і блукали біля будинку, де бував Веневітінов, а Пушкін читав «Бориса Годунова», і вона казала, що дуже любить цей куточок Москви. А він розповідав, що від дитинства вчився ненавидіти Москву, навіть апельсинів, що їх привозив дядько, не їв, бо вони з Москви, але в цих провулочках справді щось є, і, якби не вона, ніколи не заблукав би сюди. А потім повз Лазаревський інститут по Вірменському провулку вони виходили на Маросєйку і знову поринали у плетиво Старосадських та Петроверигівських провулків. Палило сонце. Він клав їй руку на плече або на талію, і вона не заперечувала, і ніхто не звертав на них уваги, ніби вони були юними хлопцем і дівчиною, яким сам Бог велів обніматися на вулиці, тоді як обоє вже були на гіршому боці від тридцяти, як то кажуть англійці, або, ще точніше, на кращому боці від сорока. І далі, повз колонаду кафедральної синагоги, вони виходили на проїзд Сєрова і спускалися на площу Ногіна, і заходили до кав'ярні, де каву варили на піску майже так само, як на Вірменській у Львові, брали по чашечці і голосно розмовляли по-українському.