Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Ну… такий, у перуці…
– Всі до Бетговена носили перуку.
– Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!
– Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!
Під'їхав автобус.
– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.
Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.
Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно.
Олеся прощається з Жан-Марком.
– Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!
Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..
Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.
Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.
– Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.
– Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.
Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.
Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.
Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.
Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.
– У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.
– Батько.
– То можна прийти на ваш рояль?
– Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.
Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…
«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.
Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»
Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.
Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.
–
Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?– То мене таки можна впізнати?
– Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.
– Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?
Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.
– Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.
– Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.
– Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?
– А я сама.
Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відділено, але шафою для одягу, і той куток був значно ліпший, бо батько захопив собі вікно. В Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли воно було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Виникло питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся саме в цій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна усмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?
– Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!
– Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:
– Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.
Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.
– А можна сюди глянути? А то я вже забув.
– Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.
– Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! І стан цілком задовільний.
– Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.
Чайника в мене так і нема.
На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…
– Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..
– Яких проблем, Івасю?
– Ну, жіночих…
– Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.
– Я розумію, але я не про те…
– А про що?
– Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?