Повернення Короля

Замкнену хвіртку вони знайшли одчиненою. Вартовий лежав на порозі, вбитий; ключі з його пояса зникли.

– Оце найкраща радість для Ворога, - мовив Гандальф.
– Братовбивча чвара між вірними, що не можуть зрозуміти, в чому полягає їхній обов'язок...

Маг спішився і велів Тінебору йти до стайні:

– Нам обом зараз слід бути там, на полі, але мені потрібно затриматися. Йди і з'явись, щойно я покличу.

Вони пройшли у хвіртку і помчалися по Рат-Дінену. Колони і статуї замигтіли обабіч, немов оживаючи. Раптом мертву тишу порушив лемент і дзенькіт зброї - шум, [112] якого з дня заснування міста не чули в цьому священному місці. Гандальф і Пін побігли до склепу Намісників; крізь світлу сутінь уже вирізалися обриси його круглого купола.

– Стійте!
– крикнув Гандальф.
– Зупиніться, божевільні!

Відбувалося неймовірне: слуги Денетора, з мечами і смолоскипами, насідали на одну-єдину людину в чорно-білому одязі, а та, стоячи на ґанку, не пускала їх у склеп. Двоє вже лежали на східцях, заплямувавши кров'ю заповітну землю, інші обсипали Берегонда прокльонами, обзиваючи його і вилупком, і зрадником, і бунтівником. Зсередини було чутно голос Денетора:

– Скоріше! Скоріше! Робіть, що я велю! Убийте зрадника або приведіть до мене, я сам покінчу з ним!

Двері, які Берегонд притискав лівою рукою, відчинилися, і з'явився Денетор, гордовитий і грізний, з мечем, занесеним для удару. Очі його гарячково блищали. Одним стрибком Гандальф перескочив на ґанок; люди відсахнулися, затуляючи очі, - маг промайнув, як сліпуча біла блискавка. Він здійняв руку, і відразу пальці Денетора роз-тиснулися, і меч із глухим стукотом упав на білі плити.

– Що відбувається, Денеторе?
– спитав Гандальф.
– Дім Померлих - не для живих. Чому твої слуги вбивають один одного серед гробниць, коли внизу вирує остання битва? Невже Ворог дістався і сюди, на Вулицю Мовчання?

– З яких це пір правитель Гондору повинен звітувати перед тобою? Хто позбавить мене права наказувати власним слугам?

– Ніхто, звичайно. Але ніхто не примусить також твоїх людей виконувати божевільні, безрозсудні накази. Де твій син Фарамир?

– Він тут, під склепінням родової могили. Він горить, він уже горить. Його тіло на багатті. Незабаром ми всі також згоримо. Захід гине. Я хочу залишити цей світ у полум'ї, бо воно очищає все. Нехай нічого не залишиться, крім попелу і диму, що розвіються за вітром!

Зрозумівши, що старий намісник у нестямі, побоюючись, чи не здійснив він уже свій шалений задум, Гандальф відштовхнув Денетора і увірвався до склепу. Денетор теж увійшов і став біля мармурового ложа, де лежав [113] Фарамир, змучений гарячкою, але живий. Навколо саркофага громадилися сухі гілки, облиті олією; олією був просочений також і одяг Фарамира, і ковдра. Багаття було готове. Гандальф, вміть перестрибнув купу дров, підхопивши пораненого, зіскочив на підлогу і кинувся бігцем до виходу. Величезна сила таїлася під старечою оболонкою мага! Фарамир застогнав і невиразно вимовив ім'я батька. Денетор, немов прокинувшись, закричав:

– Куди ти несеш його? Він кличе мене!

– Тобі не можна зараз підходити до нього, - відповів Гандальф.
– Фарамир на межі смерті, але його, можливо, ще вдасться врятувати. Твоє місце - на полі бою, під стінами твого міста. В душі ти й сам це розумієш.

– Фарамир не прокинеться, - вперто відповів Денетор, - боротися даремно. Навіщо ж жити далі? Чому б нам не вмерти разом?

– Нікому не дано призначати годину своєї смерті. Лише язичеські вожді Темних Років самі кінчали з життям, осліплені гординею і розпачем, вбиваючи заодно і своїх рідних, щоб легше було звести рахунки зі світом...

Гандальф виніс Фарамира на ґанок й уклав на ту саму постіль, на якій його принесли. Денетор йшов за магом, але на порозі затримався і з тугою подивився в обличчя сина. Усі завмерли, побачивши неприховані муки Намісника.

– Ходімо з нами, Денеторе, - тихо покликав Гандальф.
– Ми обоє потрібні зараз. Ти ще багато встигнеш зробити...

Несподівано Денетор вибухнув сміхом. Зарозуміло розпрямившись, він повернувся до зали, схопив із саркофага подушку, що була в нього під головою, і, стоячи в дверях, зірвав з неї наволочку. В руках у Денетора залишилась темна, матово полискуюча куля. Денетор підняв її високо над головою, і куля стала повільно наливатися багряним полум'ям. Червоні відблиски впали на втомлене обличчя Намісника, підкреслюючи тінями загострені риси, очі його знову горіли.

– Гординя і розпач?
– гукнув він.
– Ти думав, правитель Білої Вежі сліпий? Ні, очі мої бачили більше за твої, дурню у сірому плащі! Твої надії зростило неуцтво. Йди, спробуй лікувати мертвих. Йди, борися! Даремна праця і [114] жалюгідні намагання! На якийсь день ти, може, і переможеш. Але ти не знаєш сили Чорного Замку! До нас простягнувся поки що тільки один палець ворожої руки. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на нас. Оманливий вітер жене по Андуїну чорні кораблі. Захід гине. Усі, хто не бажає стати рабами, повинен розпрощатися з життям!

– Тоді перемога легко дісталася б Ворогові, - заперечив Гандальф.

– Ти не згоден?
– засміявся Денетор.
– Я добре знаю тебе, Мітрандіре! Ти сподіваєшся захопити мою владу, стати співправителем усіх країн півночі, півдня і заходу. Я читаю твої думки, я знаю: напіврослик за твоєю вказівкою приховав правду. Ти приставив його до мене, щоб той шпигував! Але я зумів вивідати в нього імена і наміри усіх твоїх союзників. Так! Однією рукою ти штовхнув мене на Мордор, щоб ми послужили тобі заслоною, а другою послав сюди бурлаку-слідопита зайняти моє місце! Але я клянуся, Гандальфе Мітрандір, що не стану твоїм слухняним знаряддям! Намісник роду Анаріона не дозволить перетворити себе на жалюгідного дворецького при безродному самозванці. Хоч би які були його права, я не схилюся перед нащадком роду, що давно втратив гідність і владу!

– Отже, як ти собі уявляєш майбутнє?
– спокійно спитав Гандальф.

– Все повинно залишатися, як колись, як за мого часу та за часів моїх пращурів. Я бажав би правити в добробуті, а потім віддати владу синові, котрий мав би свою волю, а не жив би за вказівками чарівників. А якщо жити так неможливо, нехай краще все пропаде. Я не бажаю ділити з кимось любов мого народу, поступатися своєю гідністю!

– Намісник, котрий передає владу справжньому королю, не втрачає ні гідності, ні любові народу, - терпляче сказав Гандальф.
– Так чи інакше, ти не повинен відбирати право вибору у свого сина, доки ще жевріє надія на його порятунок!

Ці слова викликали в божевільного новий напад гніву. Притискаючи палантір ліктем до грудей, він другою рукою видобув з-за пазухи кинджал і зробив крок до Фарамира. Але Берегонд випередив його і заступив Фарамира собою.

– Ось воно як!
– закричав Денетор.
– Ти вкрав у меня любов сина, а тепер забираєш також і любов слуг! Але є [115] одна справа, у якій ти не насмілишся мені заважати. Я помру так, як сам вирішив. До мене!
– вигукнув він.
– До мене! Чи тут залишилися самі зрадники?