Повернення Короля
Шрифт:
– Це складна загадка, - промовив Леголас.
– Ельфи не знають відповіді на неї.
З'явився присланий Імраелем провідник, і вони попрямували до Дому Цілителів, де й застали обох гобітів у саду. Радісною була ця зустріч; вони трохи погуляли вчотирьох, насолоджуючись тишею та спокоєм ранку, дихаючи свіжим повітрям верхнього, відкритого для всіх вітрів кола міста. Коли Меррі притомився, вони сіли на мурі, обличчям на південь, до Андуїну; гном і гобіти безтурботно теревенили. Леголас мовчав, невідривно вдивляючись в далину. Ріка блищала на сонці і зливалася з зеленню рівнин Лебенніну і південного Ітіліену, а над нею кружляли білі птахи.
– Подивіться!
– вигукнув ельф.
–
– Та що ти!
– засмутився Гімлі.
– Нам ще стільки потрібно зробити і стільки побачити в Средзем'ї. Якби всі ельфи вирушили в путь зі Сріблястої Гавані, світ потьмянів би в очах тих, хто повинен залишитися!
– Потьмянів би і пострашнішав, - додав Меррі.
– Не тужи, Леголасе! Завжди знайдуться на землі різні істоти, великі і малі, навіть премудрі гноми, яким ти дуже будеш потрібен. Так я думаю і на це сподіваюся. Хоча часом мені здається, що найгірше ще попереду. Як же хочеться, щоб усе скоріше скінчилося - і скінчилося добре!
– Не каркай!
– втрутився Пін.
– Сонце світить, ми усі вільні і живі, і ми разом, принаймні, ще на кілька днів. Давайте краще розповімо один одному про наші пригоди. Давай, Гімлі! Ви тут уже натякали на ваші з Блукачем діяння. Тепер ми жадаємо подробиць!
– Знаєш, коли світить таке сонечко, якось не хочеться ворушити похмурі спогади, - відповів Гімлі.
– Якби я знав заздалегідь, що на мене чекає, найсвятіша дружба не змусила б мене ступити на Стежину Мерців!
– О, - стрепенувся Пін, - Арагорн теж згадував цю саму стежку. Можеш ти пояснити, що це таке?
– Хіба що тільки заради тебе. Зі мною там відбувся ганебний випадок. Я, Гімлі, син Глоїна, вважав себе стійкішим за людей, а під землею - навіть за ельфів. І я ганебно осоромився! Якби не підтримка Арагорна, не дійшов би до кінця...
– Воля Арагорна і твоя любов до нього, - зауважив Леголас.
– Хто б не познайомився з ним, неодмінно полюбить, кожен по-своєму, навіть та холодна красуня з Рохану. Ми залишили Дунхарран на світанку того дня, коли ти прибув туди, Меррі, і страх так здолав людей, що ніхто не вийшов провести нас, крім цієї відважної дівчини, - а зараз вона лежить тут, важко поранена. Розставання було тяжким, боляче було навіть дивитися...
– Ну, а мене поглинали власні переживання, - зізнався Гімлі.
– Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!
Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав: [135]
– Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали - вони були такі жалюгідні!
Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.
– Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п'ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламедону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, - подумав я.
– Значить, вони нам ще знадобляться». Минув ще один день, напівтемний, і наступний, коли сонце зовсім не зійшло, а ми все мчали; переправилися через Сіріл та Рінгло і на третій день дісталися до Лингіру в гирлі Гілрайни. Там ламедонці обороняли броди від умбарських корсарів і харадримів, що припливли знизу по Ріці. Побачивши нас, і свої, і вороги почали розбігатися, нажахані: вони вважали Арагорна за «короля примар». Тільки Ангбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти подібних гостей. Арагорн велів йому зібрати воїнів, пропустити примарне військо і пливти за ним, якщо вистачить духу. «Ви будете дуже потрібні спадкоємцю Ісілдура в Пеларгірі», - сказав Арагорн.
Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас-Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну...
Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав:
– Срібляться ріки, Целос та Еруї, у зелених лугах Лебенніну. Вітер з Моря буйнії трави хилить додолу. В золотії дзвіночки, меллос та альтирін, у зелених лугах Лебенніну вітер з Моря тихесенько дзвонить. [136]У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі...
– А я на птахів уваги не звертав, - підхопив Гімлі.
– Там саме зав'язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п'ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад-рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися - і билися люто. Вони нападали, сміючись - їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім'я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з'ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі-невільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна-данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці - усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю...
– Так, це дивно, - підтвердив Леголас.
– Я не зводив очей з Арагорна і думав, яким непереможним володарем міг би він стати, одержавши Перстень Влади. Недарма Ворог так боїться його! Але шляхетність душі - якість, не [137] зрозуміла Саурону. Адже Арагорн походить з роду прекрасної Лючіені. Потомство його не згасне в віках!
– Гноми століттями час не рахують, - промовив Гімлі, - але це правда; Арагорн був прегарний. Весь ворожий флот потрапив до його рук, він зійшов на борт найбільшого корабля і велів грати збір. Воїнство тіней вишикувалося на березі. Вони мовчали, їх не було видно, тільки очі горіли, відбиваючи полум'я палаючих човнів. Арагорн звернувся до них: «Слухайте спадкоємця Ісіддура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе і ніколи більше не з'являйтеся в долинах. Ідіть з миром!»
Вождь померлих виступив наперед, переломив списа і кинув уламки на землю. Потім поклонився, завернув коня, сіра хмара його воїнства стала віддалятися і зникла, немов розвіяна вітром. Мені здалося, начебто я спав і от тільки зараз прокинувся.
Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. На кораблях було звільнено безліч бранців, серед них чимало гондорців, захоплених під час грабіжницьких набігів, до Андуїну підтягувалися великі загони з Лебенніну та Ітіліену, прибув Ангбор з Ламедону з кіннотою - страх перед примарами розсіявся, і тепер вони прагнули допомогти спадкоємцю Ісіддура, чиє ім'я було в усіх на вустах і приваблювало, як вогонь вночі.
Оце й усе. Протягом вечора та ночі приготували човни, зібрали людей, а ранком ми попливли вгору по річці. Здається, начебто сто років проминуло, але ж все це відбулося лишень позавчора, вранці шостого дня після відходу з Дунхаррану. Арагорн увесь час підганяв, квапив... «Від Пеларгіру до Харлонду сорок дві милі, - повторював він.
– А прибути треба вранці, інакше всьому кінець!»
На веслах сиділи тепер вільні люди, і працювали вони в повну силу. Але ми пливли проти течії, і хоча в пониззях вона не занадто сильна, нам дуже не вистачало вітру. Тому навіть перемога в Пеларгірі не радувала мене, а Леголас сміявся: «Вище голову, нащадку Даріна! Пригадай прислів'я: найтемніше перед світанком!»