Повернення Короля

Так минуло п'ять днів. На шостий, як і щоранку, Еовіна з Фарамиром піднялися на міську стіну. Звісток, як і раніше, не було, люди втрачали надію з кожною годиною. Погода теж зіпсувалася. Стало холодно. Вночі піднявся північний вітер, вдень він посилився, поля Пеленнору лежали сірі і сумовиті.

Фарамир і Еовіна загорнулися в теплі плащі. Плащ для Еовіни, темно-синій, як небо вночі влітку, Фарамир велів доставити в Дім Цілителів і сам накинув їй на плечі. Колись цей плащ належав його рано померлій матері, Фіндуїлас з Амроту; пам'ятка веселого дитинства і першого великого горя, він здався Фарамиру придатним для чарівної і печальної Еовіни. Дійсно, Краса Рохану стала в цьому вбранні ще гарніша і величніша.

І все ж таки крізь теплу тканину проникав вітер; Еовіна тремтіла, дивлячись в далечину, туди, де чисте небо суворо синіло над обрієм.

– Що ти побачила, Еовіно?
– запитав Фарамир.

– Чорна Брама лежить прямо перед нами, чи не так?
– сказала вона.
– Вони вже напевно там. Адже минув цілий тиждень!

– Так, тиждень... Зізнаюся, цей тиждень приніс мені і біль, і радість, яких я ніколи не знав. Не подумай про мене погано! Радість - від зустрічей з тобою; біль - від того, що страх і напруга не минають. Не хотілося б мені, Еовіно, дожити до кінця світу і втратити відразу все, що так неочікувано знайшов!

– Все втратити?
– вона глянула йому в очі зі стриманою ласкою.
– Що міг ти знайти в дні втрат? Не будемо говорити про це, друже мій. Не будемо говорити ні про що! Я стою на якійсь жахливій межі: попереду непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною - не знаю, не можу поки що озирнутися. Я чекаю миті здійснення долі.

– Ми всі її ждемо...

Більше вони не вимовили ані слова. І вітер вщух, і сонце світило тьмаво. Завчасно споночіло. Завмер шум у місті і на полях, не шурхотіло листя. Мовчали люди і птахи, навіть серця стали стукотіли тихіше. Час зупинився.

Самі того не помітивши, Фарамир і Еовіна міцно взялися за руки і застигли в чеканні, не знаючи, чого ждуть. [221]

У якусь мить їм здалося, що над віддаленою гірською грядою виросла ще одна, пронизана блискавками, немов хвиля над вутлим човником. Потім земля зітхнула так, що здригнулися стіни, і серця їх знову забилися сильніше.

– Так було в Нуменорі, - сказав Фарамир, з подивом прислухаючись до власного голосу.

– В Нуменорі?
– перепитала Еовіна.

– Нині його немає. Він лежав далеко на заході. Величезна чорна хвиля здійнялася над зеленими полями і горами Нуменору і поглинула їх, затопивши все. Мені це часто сниться.

– Отже, ти вважаєш, наближається Тьма? Невідворотна Тьма?
– Еовіна мимоволі пригорнулася до нього.

– Ні, - дивлячись у її ясні очі, відповів він, - це лише гра уяви. Не знаю, що відбувається. Тверезий розум каже: трапилося зле, а серце повниться радістю. Еовіно, Еовіно, я не вірю, що ми бачили перемогу Тьми!

І, схилившись до неї, він поцілував її в чоло.

Вони все стояли на стіні, раптом сильний вітер підхопив і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне і золоте. Хмари розвіялися, світло залило землю. Води Андуїну блиснули живим сріблом, і по всьому місту люди заспівали, відчувши несвідому радість.

Сонце ледь перейшло зеніт, коли зі сходу прилетів чудовий орел зі звістками від вождів ополчення, звістками радісними понад усякі сподівання.

Радо співайте, о люди Арнору!

Впала навік Сауронова влада! Світлом зруйнована Темна твердиня! Нині радій, о сторожа недремна, – Пильність бо ваша була недаремна! Брама ворожа упала під ноги! Хід короля вам несе перемогу! Піснею славте, о Заходу діти, Звістку, принесену крилами вітру! З вами король ваш пребуде вовіки! Древо зів'яле відродиться пишно І зацвіте на Арнорських узвишшях, Благословляючи край! Радуйтесь, люди! [222]

Такі пісні бриніли на вулицях Мінас-Тіріту.

Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору. Примчали на баских конях гінці з новинами, і в місті закипіли приготування. Меріадока на чолі обозу з провіантом відправили до Кайр-Аддросу, де вантаж мали перенести на барки і відправити в Осгіліат. Фарамир, цілком одужавши, зайняв посаду Намісника - ненадовго, бо він готувався, згідно зі звичаєм, передати владу королю.

Еовіна залишилася в Мінас-Тіріті, хоч брат і покликав її до себе на луги Кормаллан. її рішення здивувало Фарамира. Зайнятий безліччю невідкладних справ, він рідко бачився з нею в ці дні; Еовіна самотньо гуляла по саду Дому Цілителів і знову зблідла. В усьому місті, мабуть, вона одна залишалася сумною.

Коли Фарамир знайшов час, щоб відвідати її, вони знов піднялися вдвох на міську стіну.

– Еовіно, чому ти не їдеш у табір за Кайр-Андросом, де мають бути урочистості і де чекає на тебе брат?
– запитав Фарамир.

– А ти не розумієш?

– Я припускаю дві причини. Яка з них справжня?

– Мені зараз не до загадок. Кажи прямо, Фарамире!

– Скажу, якщо хочеш. Ти не поспішаєш туди, тому що тебе покликав тільки Еомер, а свято Арагорна, спадкоємця Еленділа, не дало б тобі радості. А може, ти залишилася тому, що не поїхав я? Чи обидві причини змішані і ти сама не знаєш, яка вагоміша? Чи любиш ти, чи бажаєш полюбити, Еовіно?

– Я бажала, щоб мене полюбив... інший. Жалості ж мені нічиєї не треба!

– Я знаю. Арагорн прекрасний, могутній, а ти жадала слави, пошани, піднесення над жалюгідними, безкрилими нікчемами. Він засліпив і захопив тебе, як великий полководець юного ратника, тому що з нинішних володарів він гідний найбільшої пошани. Але, відчувши лише розуміння і співчуття, ти відмовилася від своїх мрій і не бажала вже нічого, крім славної загибелі. Подивися ж мені у вічі, Еовіно!

Вона підвела голову і глянула на нього безтрепетно. [223]

– Не зневажай жалість, - вів далі Фарамир, - якщо її дарує чесне серце! Але я не жалість тобі пропоную. Ти належиш до високого роду, і ти гідна його, ти завоювала славу, нечувану серед жінок, і ти прекрасніша за найпрекрасніші ельфійські співи. Жалість пройняла мою душу спочатку, тому що ти сумувала. Нині я люблю і буду любити, навіть якщо ти забудеш тривоги й тугу, навіть якби ти, радіючи, зійшла на престол відродженого королівства! А ти - чи можеш ти полюбити мене, Еовіно?

За туманом горя людина часом не бачить, як у душі проростають сходи нових надій. Так трапилося і з Еовіною. Палка промова Фарамира відкрила їй істину. Серце її стрепенулося, і вона сказала:

– Зі стіни Мінас-Тіріту бачу я мирні простори. Тінь повалена. Не потрібні мені більше зброя, походи, бойові гімни. Я хотіла б стати цілителькою. Відтепер мені любе усе, що росте і плодоносить, - вона знову глянула на Фарамира і усміхнулася.
– Та й королівська корона мені більш ні до чого!

– Чудово!
– сміючись, відповів Фарамир.
– Адже я короною не володію! Але чоловіком Краси Рохану, дочки Еомунда, стану, якщо їй буде завгодно. Залишимо Білий Замок, поїдемо в зарічні Ітіліенські землі - нехай там росте і квітне усе, що радує душу!