Повернення Короля
Шрифт:
Сміючись, вони осушили келихи до дна.
– До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!
Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від'їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості. Їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодженими з таких колотнеч!
– От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, - зітхнув Пін.
– Чи якось розмовляти...
– На те, що показав би
– Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам'ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.
По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.
– Елессаре, Скарбе Ельфів!
– сказала Галадріель.
– Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!
– Прощай, родичу, - сказав Келеборн.
– Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб до кінця!
На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.
Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися - вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно-білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.
– Куди йдеш, Сарумане?
– окликнув його Гандальф.
– А тобі що?
– буркнув старець.
– Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?
– Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.
– Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним. Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!
– Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.
– Допомогти?
– обурився Саруман.
– Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях - поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!
– Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане!
– сказала Галадріель.
– У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість...
– Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, - очі Сарумана зловтішно блиснули.
– Так-так! Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій.
– засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю.
– Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!
Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:
– Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б'ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути...
– То покинь!
– крикнув навздогін Гандальф.
Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і глянув на них - а вони дивилися на нього з жалістю.
– Ага, і ви тут!
– просичав Саруман.
– Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так-так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?
– Я дав би, але не маю, - вибачився Фродо.
– В мене ще залишилося, - сказав Меррі.
– Зажди! Він зліз зі свого поні, пошарудів у притороченій до сідла торбі і простягнув Саруману шкіряний кисет:
– Бери! Віддаю охоче, бо ми взяли його в затопленому Ізенгарді.
– Моя власність, і дорого оплачена!
– закричав Саруман, жадібно хапаючи кисет.
– Жалюгідні крихти від того, що ти привласнив! На жаль, жебраку належить дякувати, якщо злодій віддає хоча б частину вкраденого... Ну, ти одержиш своє з гаком, коли відвідаєш Південну чверть. У Гобітанії ще багато років буде важко з тютюном!
– Дякую на доброму слові, - сказав Меррі.
– Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який-небудь вузлик.
– На грабіж відповідають крадіжкою, - кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.
– Оце так-так!
– пирхнув Пін.
– Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах? [244]
– Шахрай, - сказав Сем.
– Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому...
– Правильно, - визнав Фродо.
– Але все ж таки треба відвідати Більбо.
– Неодмінно треба, - кивнув Гандальф.
– Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де-небудь, небагато, але відчутно!
Наступного дня вони досягай північної межі області Темнолицих. Ніхто тут не жив тепер, хоча місця були зелені, приємні. Почався вересень - золоті дні, срібні ночі. Одного чудового ранку, коли сонце випливло з молочно-білої далечіні, мандрівники, вийшовши з наметів, розбитих на невисокому пагорбі, побачили на сході три вершини, що майоріли над низькими хмарами: Карадрас, Келебділ і Фануїнхол - отже, недалеко вже були і ворота Морії. Тут затрималися на цілий тиждень: наближалася нова розлука, про яку страшно було й подумати, - Келеборну і Га-ладріелі з почтом пора було завертати на захід, щоб через перевал Багряного Рогу і Маревий Каскад спуститись до Срібної і повернутися у Лоріен. Вони поїхали кружним шляхом, бажаючи багато про що переговорити з Гандаль-фом і Елрондом; вони і зараз зволікали. Часто, коли гобі-ти давно вже солодко спали, вони допізна прогулювалися під зірками, згадуючи минулі битви й радості, радячись про майбутнє. Випадковому перехожому вони здалися б безмовними тінями минулого в спустілій країні. Для розмови вони не потребували ані жестів, ані слів: вони обмінювалися думками, і тільки блиск очей вторив плину бесіди.