Повiя

Христя зосталася надворi. "Куди ж далi?
– думалося їй.
– Куди далi, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука.

–  Та пустiть, а то околiю!
– гукає.

–  Iди, iди, поки не дали втришия!
– одгукуе з хати.

"Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося їй затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата… Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути… Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i… диво… перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христi?" - "А от, коли знаєте, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог їй талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле її. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе знає, i все вмiє. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то i хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до неї стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi… I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв… Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає…

На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.

–  Хто там?
– скрикнув жид, пiдходячи.

Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.

–  Гивалт! Гивалт!
– загукав вiн, кинувшись у хату.

Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.

–  А що там тобi, Лейбо, бог дав?
– гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.

–  Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.

–  Що ж воно? Чоловiк, жiнка?

–  А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!

Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.

–  А нiхто до тебе на нiч не просився?
– спитав чоловiк.

–  Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку.

–  А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.

–  Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю?
– повернувся жид до жидiвки.

–  Нi, не цула, - одказала та.

Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.

–  Чоловiк, так i є, - сказав вiн.

–  Що ж тепер, Лейбо, будеш робити?
– спитався трохи згодом,

–  Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!

–  Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.

–  Остапе!
– гукнув вiн через тин до другого сусiди.
– Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?

–  Ну?

–  Он лежить!
– ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.

–  А що там?
– чується здаля третiй голос.

–  Та хтось коло жида змерз!

I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?

Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!

Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.

–  Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке?
– гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.

–  Пропустiть, пропустiть!
– гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.

–  Злякавсь, дядьку!
– гукнув хтось.

–  Чого злякавсь! Не первина!
– одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.

Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.

–  Отака ловись! Що то, нiс одмерз?

–  Одмерз! Його й зовсiм не було.

–  Як, без носа?

–  Атож.

–  Хто ж воно: чоловiк, жiнка?

–  Впадає бути жiнцi.

Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.

–  А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?

–  Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.

–  А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка!
– сказав вiн, глянувши, i плюнув.

–  Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.

–  Нi, так не приходиться, - повернувсь писар.
– А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.

–  А справдi, мабуть, так.

–  Так, так, - загукав жид.
– А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?

–  Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?

–  Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну?
– гукав жид.

–  А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала!
– хтось жартував до жида.

Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.

–  Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо!
– сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".

–  Христя!
– скрикнув Кирило.
– Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.

–  Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала?
– заголосили люди.

–  Вона ж.

–  Та ж була з носом, а ця без носа.

–  Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.

–  Довiялася!

–  Отак усiм тим повiям буде!

I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.

Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.

–  Здоров, Кириле!
– обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.

–  Здоров.

–  А що се тут сидиш?

–  Сторожу он мерзлу…

–  Кого?

–  Христю знав?

–  Яку?

–  А що в Колiсника жила.

–  Аякже!
– скрикнув чоловiк.
– Добра душа була.

–  Ото ж вона!