Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Вона йшла серединою Стаґґ-роуд і співала «Це сердечний біль», коли почула, що ззаду наближається звук двигуна. Вона крутнулася вихором, ледь не впала, побачила промені фар, що висвітили верхівку пагорба, через який вона, мабуть, перед цим перейшла. Це він. Велетень. Він повернувся, зазирнув до кульверта, після того як побачив, що щез її одяг, і впевнився, що її в трубі нема. Він шукає її.
Тесс стрибнула до рівчака, впала на одне коліно, не втримала на плечах свою імпровізовану шаль, підхопилася й наосліп шугонула в чагарі. Випадкова гілка пустила їй кров зі щоки. Вона чула, як від жаху схлипує якась жінка. Вона впала рачки, волосся повисло перед очима. Фари подолали пагорб, і вся дорога освітилася. Вона дуже ясно побачила загублений нею шматок килима і зрозуміла, що велетень його теж помітить. Зупиниться й вилізе. Вона намагатиметься тікати, але він її наздожене. Вона кричатиме, але ніхто її не почує. В історіях такого ґатунку завжди ніхто
Автомобіль — це був легковик, не ваговоз-пікап — проїхав, не зменшуючи швидкості. Зсередини нього долинула ввімкнута на повну потужність пісня гурту «Бахман-Тернер Овердрайв»: «Б-б-бе-бейбі, ти просто нічогісінько ще не бачив»[113]. Вона дивилася на хвостові вогні машини, поки вони не блимнули востаннє й зникли. Відчувши, що знову готова знепритомніти, вона ляснула себе одночасно долонями по обох щоках.
— Ні! — гаркнула вона голосом Бонні Тайлер. — Ні!
Їй трохи прояснішало в голові. Вона відчула потужне бажання залишитися тут, зачаєною навкарачки у кущах, але нічого хорошого в цьому не було. Задовго чекати настання світлого дня, ба зараз, либонь, ще й до півночі неблизько. Місяць у небі висів низенько. Вона не може залишатися тут, і понад те, вона не може тут отак просто... лупати очима. Вона мусить думати.
Тесс підібрала з рівчака шматок килима, накинула на плечі, почала загортатися в нього і заразом торкнулася собі вух, уже знаючи, що вона там знайде. Діамантові сережки-крапель- ки — не в її характері, дійсно винятково екстравагантне надбання — пропали. Вона знову вдарилася в сльози, проте цей сеанс плачу виявився коротшим, і коли він закінчився, вона почувалася більше собою. Хоча правильніше було б сказати «в собі», почувалася насельницею власного тіла й голови, аніж плаваючою довкола споглядальницею.
«Думай, Тессо Джин!»
Окей, вона спробує. Але буде при цім рухатися далі. Ніяких більше співів. Від її зміненого голосу її саму брали дрижаки. Немов, зґвалтувавши її, велетень сотворив нову жінку. Вона не бажала бути новою жінкою. Їй подобалася колишня.
Вперед. Вперед у місячному світлі, поряд із власною тінню, що теж крокує по дорозі. По якій дорозі? Стаґґ-роуд. Згідно з Томом, їй залишалося трохи менше чотирьох миль до перехрестя Стаґґ-роуд з шосе №47, коли вона потрапила у влаштовану тим велетнем пастку. Це вже непогано; для дотримання фізичної форми вона мала звичку щодня проходити щонайменше три милі, роблячи це на тренажері, коли дощило та сипався сніг. Звісно, це була її перша піша прогулянка в образі Нової Тесс, жінки зі стражденною, кровоточивою піхвою й надірваним голосом. З іншого боку, були й очевидні козирі: вона розігрілася, верхня частина тіла в неї висихала, а на ногах вона мала пласкі туфлі. А вона ж була ледь не взула туфлі на високих підборах, тоді ця вечірня прогулянка могла б виявитися вельми неприємною. Не те щоб вона отримувала від ходіння в них якесь задоволення за інших обставин, ні-ні-ні...
«Думай!»
Але перш ніж вона взялася за цю справу, освітилася дорога попереду. Тесс знову рвонула у підлісок, зумівши цього разу втримати на собі килимок. Ще один легковик, слава Богу, не його пікап, і цей теж не стишив швидкості.
«А все одно це може бути він. Він міг поміняти машину. З’їздити додому до свого барлогу, і там пересісти в легковик. Думаючи собі: “Ось вона побачить, що це не ваговоз, і вийде на дорогу звідкілясь, де там вона ховається. Помахає мені, щоб я зупинився, тут-то я її і вхоплю”».
Так, так. Саме так і відбувалося б у якомусь фільмі жахів, хіба ні? В якихось «Благаючих жертвах-4» чи в «Кошмарі Стаґґ-роуд-2», або...
Вона вже було схилялася до того, щоби вкотре відчалити у забуття, тож знову ляснула собі по щоках. Коли вона врешті потрапить додому, нагодує Фрітці й ляже в своє ліжечко (всі двері замкнені, все світло ввімкнуте), от тоді вже можна буде непритомніти досхочу. Але не зараз. Ні-ні-ні. Зараз вона мусить рухатися, а коли з’являтимуться машини, ховатися. Якщо зможе дотримуватися обох цих умов, вона кінець-кінцем дійде до шосе №47, а там і якась крамниця трапиться. Справжня крамниця, така, де є телефон-автомат, якщо їй пощастить... а вона ж заслуговує бодай на крихту удачі. Гаманця в неї більше нема, гаманець залишився в її «Експідішені» (хтозна, де той тепер), але вона добре пам’ятала номер своєї картки «АТ&Т» [114] ; він складався з номера її домашнього телефону плюс 9712. Легко, як з гори котитися.
114
«American Telephone & Telegraph Company» —
заснована Александром Беллом 1877 року телефонна компанія, найбільший у США постачальник послуг із дротового й мобільного зв’язку.Край дороги з’явився щит. У місячному світлі Тесс легко прочитала напис на ньому: ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!
— Сподобається тобі Свебрідж — сподобаєшся ти, — прошепотіла вона.
Їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Новій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети створюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, котрі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.
«А тоді що?»
Тоді вона... тоді...
— Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея загорілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бредлі Інтернешнл» або у Гартфорд [115] чи в Нью-Йорк (сама Тесс уникала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому зарадити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням. А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.
115
Побудований 1941 року в окрузі Гартфорд тренувальний аеродром винищувальної авіації США було названо на честь загиблого пілота Юджина Бредлі; від 1947 року — це міжнародний аеропорт, власність штату Коннектикут.
Тесс повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освітили дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перелякана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли роздивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі старим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона присилувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо вона попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморочення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.
Тесс примусила себе думати про те, як віддячить водієві лімузина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона повільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх передніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.
Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тільки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б написати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесс побачила палаючий заголовок, набраний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»: АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ.
Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зробленою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про В’язальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто-біляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гарні ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важча і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати в таблоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».