Повна темрява. Без зірок

«Прекрасно. Я, виявляється, поетка, а сама про це навіть не підозрювала».

— Шия... я можу одягти светра з високим коміром «хомутом»...

Беззаперечно. Саме сезон, жовтень. А щодо Петсі, їй вона могла б сказати, ніби впала зі сходів уночі і вдарилася обличчям. Сказати, що...

— Що я почула якийсь шум, а Фрітці плутався у мене під ногами, коли я спускалася донизу перевірити.

Фрітці почув своє ім’я і нявкнув за дверима ванної кімнати.

— Скажу, що вдарилася своєю дурною головою об балясину в самому низу сходів. Я можу навіть...

Навіть зробити якусь відмітину на тій балясині, звісно, їй запросто це зробити. Наприклад, молотком для відбивання м’яса, що лежить у якійсь із її кухонних шухляд. Нічого особливо патетичного, один-два удари, лише щоб сколупнути фарбу. Такою історією не надуриш лікаря (чи таку кмітливу леді, як Дорін Маркіз, дуаєнку В’язального товариства), але милу сусідоньку Петсі Макклейн, чий чоловік абсолютно ніколи, жодного разу за всі двадцять років, які вони разом, не підняв на неї руку, надурити можна.

— Зовсім не в тім справа, що я нібито мушу чогось соромитись, — прошепотіла вона жінці у дзеркалі. Новій Жінці, кривоносій, з пухлими губами. — Зовсім не в тім.

Це було правдою, але публічна увага таки змусила б її соромитися. Вона почувалась би, мов гола. Гола жертва.

«А як же щодо тих жінок, Тесс Джин? Тих жінок у трубі?»

Вона про них подумає, але не сьогодні. Зараз вона така втомлена, їй боляче, вона змучена до глибини душі.

Глибоко в собі (у глибині своєї душі) вона відчула, як розгоряється приск люті проти чоловіка, котрий у цьому винен. Чоловіка, котрий призвів її до цього стану. Вона подивилася на револьвер, який лежав поряд з умивальником, і зрозуміла, що якби він опинився тут, вона жодної миті не вагалася б, а зразу використала цей револьвер проти нього. Усвідомлення цього змусило її засоромитися себе. А також змусило її відчути себе трохи сильнішою.

— 18 —

Вона дзьобнула балясину м’ясовідбійним молотком, хоча на той момент була вже такою втомленою, що здавалася сама собі маренням у голові якоїсь іншої жінки. Придивилася до цятки, вирішила, що та виглядає ненатуральною, і ще поцюкала навкруг місця першого удару. Вирішивши, що тепер це вже певною мірою схоже на те, що вона могла зробити власною головою — тим, найдужче ушкодженим боком свого обличчя, — Тесс повільно піднялася по сходах і вирушила коридором, тримаючи в руці револьвер.

На мить вона завагалася перед відкритими навстіж дверима власної спальні. А що, як він там? Якщо він забрав її сумочку, значить, має її адресу. Система безпеки не була ввімкнута, аж поки вона не повернулася додому (от таке нехлюйство). Свій старий «Ф-150» він міг поставити неподалік, десь за рогом. Міг виламати замок на дверях, що ведуть знадвору до кухні. Для цього, либонь, вистачило б і стамески.

«Якби він був тут, я б почула його запах. Той його мужицький піт. І застрелила б його. Ніяких «На підлогу», чи там «Руки вгору; я набираю 911», ні-ні, ніякого того лайна з кіно. Я би в нього зразу вистрелила. Проте знаєте, що я спершу б сказала?»

— Сподобається тобі — сподобаєшся ти, — промовила вона тим своїм низьким, хрипким голосом. Так. Саме так. Він би не зрозумів, зате вона — цілком.

Тесс усвідомила, що їй навіть хочеться, аби він зараз опинився в її кімнаті. Напевне, ця Нова Жінка дещо сильніше, ніж просто трішечки, навіжена, ну то й що? Якби потім усе й випливло, воно було б того варте. Із ним, підстреленим, її публічне приниження було б стерпнішим. А якщо поглянути на яскравий бік цієї справи! Напевне, це стимулювало б продажі її книжок!

«Я би хотіла побачити жах у його очах, коли він зрозуміє, що я дійсно збираюся це зробити. Той виграє, у кого зброя є: така-от справедливість, бодай почасти».

Їй здалося, що минула ціла вічність, поки вона налапала рукою в темряві спальні вмикач, і, звісно ж, поки мацала, вона не переставала очікувати, що ось-ось щось вхопить її за пальці. Роздягалася вона повільно, видавши тільки один жалюгідний, сльозливий схлип, коли розстебнула зіпер і побачила висохлу кров у себе на лобку.

Воду вона ввімкнула таку гарячу, яку тільки могла витримати, намилюючи ті місцини, миття котрих було стерпним, а решту місць дозволяла просто споліскувати біжучій воді. Чистій, гарячій воді. Вона воліла змити з себе його сморід, а також прілий запах того килимка. Потім вона присіла на унітаз. Цього разу сечовипускання було менш болючим, натомість різким болем їй прохромило голову, коли вона спробувала — дуже делікатно — виправити собі покривлений ніс, так, що аж вона скрикнула при цім. Ну, то й що? Нелл Гвін [127] , знаменита актриса Єлизаветинської епохи, мала кривий ніс. Тесс була певна, що читала десь про це.

127

Тесс помилково відносить Eleanor Gwyn (1650-1687) — «гарненьку і кмітливу Гвін», популярну комічну актрису, фаворитку короля Карла І — до епохи королеви Єлизавети І Англійської (1533-1603), за якої жінки ще не мали права грати в театрі.

Одягнувши фланелеву піжаму, вона посунула до ліжка, де й вляглася з усім увімкнутим світлом, поклавши біля себе на нічному столику «Лимоночавильник» 38-го калібру, впевнена, що аж ніяк не засне, гадаючи, що її запалена уява кожен звук з вулиці перетворюватиме на близькі кроки велетня. Але потім на ліжко стрибнув Фрітці, пригорнувся до неї і почав муркотіти. І зразу покращало.

«Я вдома, — подумала вона. — Я вдома, вдома, вдома».

— 19 —

Прокинувшись, вона побачила, що крізь вікна ллється беззастережно тверезе світло шостої години ранку. Попереду були рішення та справи, котрі ще треба прийняти й зробити, але наразі їй достатньо було почуватися живою й лежати у своєму ліжку, а не запханою до кульверта.

Цього разу пісяння пройшло майже нормально і крові не було. Вона знову стала під душ, знову пустила максимально стерпну гарячу воду, заплющила очі й дозволила воді лупити себе по брезклому, болючому обличчю. Проробивши з ним все, чого можливо було досягти, вона напустила шампуню у волосся і почала повільно, методично масажувати пальцями собі скальп, уникаючи тієї болючої точки, куди він її напевне бив. Спершу щемила глибока подряпина на спині, але це минулося і вона почала відчувати щось на кшталт блаженства. Згадка про ту сцену з «Психо» [128] навіть не промайнула в її голові.

128

«Psycho» (1960) — фільм-трилер Альфреда Гічкока, де є знаменита напружена сцена, коли героїню в душі вбиває ножем «невідома» особа.

Їй завжди найкраще думалося під душем, у стані, схожому на перебування в материнській утробі, а якщо в неї взагалі бодай колись могла виникнути потреба поміркувати про щось наполегливо й водночас ефективно, то зараз був саме той випадок,

«Я не хочу звертатися до доктора Гедстрома, і не треба мені звертатися до доктора Гедстрома. Отже, з цим вирішено, хоча перегодом — можливо, тижнів за два відсьогодні, коли обличчн в мене знову повернеться до більш-менш нормального вигляду варто буде здати аналізи на венеричні захворювання...»