Повна темрява. Без зірок

У Стжельке дійсно був город позаду будинку, але маленький і вочевидь не вартий того, щоб захищати його від вторгнення оленів за допомогою ліхтаря, що реагує на рух. І взагалі, там уже майже нічого не залишилося, окрім кількох гарбузів, що догнивали собі на огудинах. Переступаючи через грядки, вона дісталася дальнього рогу будинку, й ось він поряд, тягач. Місяць виринув знову, перетворивши його хромовані частини на рідке срібло мечів із фантазійних романів.

Тесс наблизилась до тягача, промайнула повз його лівий бік і уклякла навколішках біля переднього колеса, що сягало (принаймні їй) по підборіддя. Витягла з кишені «Лимоночавильника». До гаража він заїхати не міг, бо перед ним стовбичив тягач. Та якби його навіть тут не стояло, гараж, либонь, був захаращений усяким холостяцьким знаряддям: інструменти, риболовецькі снасті, туристичне причандалля, автозапчастини, ящики з дисконтною содовою.

«Це просто припущення. Небезпечно покладатися на припущення. Дорін завдала й тобі за таке прочуханку».

Авжеж, завдала б, ніхто не знав тих леді з В’язального товариства краще за Тесс, але ці здитинілі любительки десертів рідко наважувалися на ризики. Коли ризикуєш, ти просто змушений робити деякі припущення.

Тесс подивилася на свій годинник і була вражена тим, що зараз тільки двадцять п’ять хвилин на десяту. Їй здавалося, що відтоді, як вона насипала Фрітці подвійну порцію корму і вийшла зі свого дому, минуло вже чотири роки. А то й п’ять. Вона вирішила, що чує звук двигуна, який наближається, але потім вирішила, що помилилася. Хотілося б їй, щоб вітер дув не так сильно, але хотіння лайна варте, ось дочекайся і взнаєш, що саме м’ятимеш у руці. Цієї приказки ніколи б не озвучила жодна леді з В’язального товариства — Дорін Маркіз із її колежанками тяжіли більше до афоризмів на кшталт «раніше розпочнеш, раніше закінчиш», — але ця приказка від того ніскільки не втрачала своєї істинності.

А може, він насправді вирушив у рейс, хай зараз і недільний иечір. Може, їй доведеться стирчати тут аж до сходу сонця, промерзнути до вже й без того ниючих кісток під невгамовним вітром, що так і вичісує верх цього самотнього пагорба, куди вона приперлася, немов якась скажена.

«Ні, це він скажений. Пам’ятаєш, як він танцював? Як поза ним і тінь його танцювала на стіні? Пам’ятаєш, як він співав? Отой його верескливий голос? Ти дочекаєшся його, Тессо Джин. Ти чекатимеш, бодай навіть і пекло геть замерзне. Ти надто далеко вже зайшла, щоб повертати назад».

Їй було страшно, і то направду.

«Тут уже не вийде благопристойного вбивства у вітальні. Хоча б це ти розумієш чи ні?»

Вона розуміла. Саме це вбивство, якщо вона спроможеться його виконати, буде більше схожим на «Жагу смерті»[170], аніж на «В’язальне товариство Вербового Гаю діє за лаштунками». Ось лишень він під’їде, та добре аби прямо до тягача, під яким нона ховається. Погасить фари пікапа, і перш ніж його очі встигнуть звикнути до темряви...

А тепер це вже не вітер. Вона впізнала гудіння того погано відрегульованого двигуна раніше, ніж з-за повороту алеї спалахнули фари. Тесс трохи підвелася на одному коліні і, смикнувши за козирок, натягнула щільніше картуза, щоб його не зірвало їй з голови вітром. Доведеться підбиратися до нього, а це означає, що вибір стартового моменту мусить бути перфектним. Вона майже напевне промаже, якщо спробує застрелити його з засідки, навіть так зблизька; інструктор їй казав, що на «Лимоночавильника» можна покладатися хіба що з відстані десяти футів, а краще зі ще меншої. Він порадив їй купити надійнішу зброю, але вона так і не зібралася. А підібратися, щоби застрелити його напевне, це далебі не все. Вона мусить упевнитися, що в пікапі саме Стжельке, а не його брат чи якийсь приятель.

«Я не маю ніякого плану».

Але планувати щось було вже пізно, бо ось він, пікап, а коли загорівся ліхтар, вона побачила й коричневий, з білими плямами, картуз. Також вона побачила, як він замружився проти сліпучого світла, як нещодавно це було трапилося й з нею, і зрозуміла, що на якусь мить він осліп. Вибір: зараз або ніколи.

«Я Відчайдушна Жінка».

Без усякого плану, ба навіть абсолютно бездумно, вона обійшла тягач ззаду, не бігом, лишень широкими, розміреними кроками. Вітер чортом вирував навкруг неї, шарпаючи за просторі карґо-штани. Вона відкрила пасажирські дверцята й побачила в нього на пальці каблучку з червоним каменем. Він якраз брався за паперовий пакет з чимось, судячи з форми, квадратним усередині. Пиво, скоріш за все, дванадцятизарядна коробка. Він обернувся до неї, і сталося дещо жахливе: вона розділилася надвоє. Відчайдушна Жінка побачила звіра, котрий її зґвалтував, придушив і запхав до труби з двома іншими зогнилими трупами. А Тесс побачила трохи ширше обличчя зі зморшками навкруг рота й очей, котрих не було тоді там, у вечір п’ятниці. Та попри всі ці відзначені нею дрібнички, «Лимоночавильник» у її руці двічі гавкнув. Перша куля пробила Стжельке горло, прямо під підборіддям. Друга утворила чорну діру в нього над кущастою правою бровою й висадила на друзки скло з водійського боку. Він завалився на дверцята, рука, що була хапалася за паперовий пакет, відсмикнулась. Він дико стрепенувся усім своїм монструозним тілом, і рука з каблучкою на ній вдарилась об середину керма, натиснувши на сигнал. У будинку знову почав гавкати собака.

«Ні, це він! — гадала вона перед відчиненими дверцятами, стискаючи в руці револьвер. — Це мусить бути він!»

Вона побігла навкруг передка пікапа, втратила рівновагу, впала на одне коліно, підхопилася і рвонула водійські дверцята. Стжельке вивалився з кабіни, вдарившись головою об гладенький асфальт своєї під’їзної алеї. Картуз із нього спав. Праве око, вивернуте з нормального положення кулею, що вдарила просто понад ним, тупилося на місяць. Ліве дивилося на Тесс. І зовсім не обличчя переконало її врешті-решт — обличчя зі зморшками, які вона побачила вперше, обличчя з давніми шрамами від акне, яких не було того п’ятничного надвечір’я.

«Він великий чи дуже великий?» — перепитувала в неї Бетсі Ніл.

«Дуже великий», — відповіла тоді Тесс, і таким той і був... але не таким великим, як цей чоловік. Її ґвалтівник мав зріст футів шість і шість дюймів, так вона подумала, коли він виліз із машини (саме з цієї машини, щодо цього вона не мала жодних сумнівів). Він мав масивне черево, важкі клуби і був широкий, як двері. Але цей чоловік був на зріст щонайменше шість футів і дев’ять дюймів. Вона приїхала сюди застрелити велетня, а вполювала якогось левіафана.

— Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?

— Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та іншу, у нього в горлі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.

Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього навколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.

— Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікап.

— Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полювання, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.

— Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чоловіка. — Ти ж його брат.

— Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.

— І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопоти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв самогубство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирався виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?

Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.

— Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.