Повна темрява. Без зірок

— Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.

Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.

Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесс дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.

— 42 —

Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде

Фрітці. Їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. Їм не дуже важливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповнювалась.

О цій порі до тієї крамниці доїхати можна швидко, але все одно це здавалося десь так далеко. Вона дуже втомилася. Вирішила, що сяде в старий пікап Ела Стжельке і в ньому вже все зробить. Але їй не хотілося заляпати своєю кров’ю так болісно писане нею зізнання, це здавалося їй дуже неправильним, зважаючи на всі ті криваві подробиці, що вона там...

Вона вирвала списані аркуші з «Синього коника» і понесла їх до вітальні, де так і продовжував працювати телевізор (тепер якийсь молодик на диво кримінального вигляду рекламував робота для миття підлоги), і там розсипала їх на колінах у Стжельке.

— Побережи це заради мене, Лесе, — попрохала вона його.

— Без проблем, — відповів він.

Вона собі відзначила, що в нього на голому костистому плечі підсихає шматок його мертвого мозку. От і добре.

Тесс вийшла надвір, у вітряну темряву, й повільно залізла у пікап, вмостилася за кермом. Чудернацьки знайомим прозвучало рипіння завіс водійських дверей, коли вона їх прочинила, а потім затріснула. Проте ні, що тут дивного: хіба вона не чула цього звуку біля крамниці? Авжеж. Вона намагалася зробити йому послугу, бо він їй робив — збирався поміняти колесо, щоб вона могла доїхати додому і нагодувати свого кота.

— Я пожаліла його акумулятор, щоб він не виснажувався, — промовила вона і розсміялась.

Тесс приставила коротке дуло револьвера собі до скроні, та раптом передумала. Такий постріл не завжди ефективний. Їй хотілося, щоб її гроші пішли на допомогу потерпілим жінкам, а не на оплату догляду за нею, коли вона лежатиме роками непритомна в якомусь закладі для людей-овочів.

Рот, це буде краще. Надійніше.

Язик відчув маслянистість дула, а крихітний плужок прицільної мушки проорав їй піднебіння.

«В мене було гарне життя — ну, скажімо, доволі гарне — і хоча наприкінці його я зробила жахливу помилку, може, це не зіграє проти мене, якщо існує щось після цього».

Ах, а який же солодкий цей нічний вітер. І ці делікатні аромати, які він доносить крізь водійське вікно. Соромно йти отак, але хіба є якийсь інший вибір? Вже час вирушати.

Тесс заплющила очі, щільніше обхопила пальцем спусковий гачок, і саме в цю мить забалакав Том. Дивно взагалі, як він на це спромігся, бо Том залишився в «Експідішені», а «Експідішен» залишився на обійсті іншого брата, майже за милю звідси, якщо їхати по дорозі. Та й голос, який вона почула, зовсім не був тим, яким вона зазвичай наділяла Тома. І на її власний він не був схожим. Цей голос був якимсь прохолодним. Та й вона — у неї ж в роті стирчить дуло револьвера. Вона взагалі не може говорити.

— Вона ж ніколи не була добрим детективом, хіба ні?

Тесс вийняла револьвер.

— Хто? Дорін?

Попри все, це її збентежило.

— А хто ж іще, Тессо Джин? Та й звідки їй бути добрим детективом? Вона ж породження тебе колишньої. Хіба не так?

Тесс припустила, що так воно й є.

— Дорін упевнена, що Великий Водій не ґвалтував, не вбивав тих жінок. Чи це не ти саме так там написала?

— Я, — погодилась Тесс. — Це я впевнена. Та я просто втомлена. І збентежена, гадаю так.

— І ще ти також почуваєшся винною.

— Так. І винною також.

— А винні люди здатні на логічні міркування, як ти гадаєш?

Ні. Мабуть, не здатні.

— Що ти намагаєшся мені довести?

— Що ти розкрила лише частину таємниці. Але перш ніж ти спробувала розкрити її цілком — саме ти, а не напхана банальними кліше літня леді-детектив, — трапилося дещо, ну скажімо, прикре.

— Прикре? Так ти це називаєш?

Звідкілясь, із величезної відстані, Тесс почула свій сміх. Десь там вітер підбивав стукатися об піддашок розхитану ринву. Звук нагадував той, що його видавала рекламна вивіска «7Up» над покинутою крамницею.

— Перш ніж застрелитися, — продовжив новий, незнайомий Том (цей голос повсякчас ставав дедалі більш жіноцьким), — чом би тобі не подумати самостійно? Але не тут.

— А де ж тоді?

Том не відповів на це запитання, та й не було в тім потреби. Натомість він сказав таке:

— І забери з собою те сране зізнання.

Тесс вилізла з пікапа і пішла назад у дім Лестера Стжельке. Зупинилася посеред кухні померлого хазяїна й почала думати. Робила вона це вголос, тобто голосом Тома (котрий щоразу звучав все більше схожим на її власний). Схоже, що Дорін десь загуляла.

— Ключ від будинку Ела мусить бути на тому ж кільці, що її ключ від його машини, — промовив Том, — але там собака. Тобі варто не забувати про собаку.

Авжеж, це було б неприпустимо. Тесс зазирнула до Лесового холодильника. Після недовгого порпання в глибині нижньої полиці знайшлася упаковка м’ясного фаршу. Використавши каталог «Дядечка Генрі», вона загорнула м’ясо в подвійний шар паперу і вирушила до вітальні. Там вона позбирала своє зізнання з колін Стжельке, роблячи це обережно, цілком усвідомлюючи, що та частина його, що була скривдила її — та частина, що призвела до вбивства трьох людей цього вечора, — міститься прямо під цими аркушами.

— Я забрала твоє мелене м’ясиво, але не тримай на мене зла. Я роблю тобі послугу. Воно тхне так смачно, що вже ледь не геть протухло.

— Ще й крадійка, на додаток до того, що вбивця, — зауважив Малий Водій своїм монотонним голосом мертвяка. — Ви тільки подивіться на неї.

— Стули пельку, Лесе, — мовила вона й пішла звідти.

— 43 —

«Перш ніж застрелитися, чом би тобі не подумати самостійно?»

Саме це вона й намагалася робити, скеровуючи старий пікап по звивистій дорозі, що вела до обійстя Елвіна Стжельке. Вона починала вірити, що з Тома, навіть коли він не перебуває в одному з нею автомобілі, кращий детектив, аніж з Дорін Маркіз у найкращі її часи.