Повний місяць

Лишивши за собою хмару куряви.

2

— Я так і не почув, чому нападники не могли бути члени націоналістичних бандформувань.

Андрій передбачив питання й приготував відповідь. Капітан Віктор Сомов зациклився на боротьбі зі збройним націоналістичним підпіллям. І Левченко розумів: новий начальник місцевого відділу НКВС у даному випадку керувався лише, так би мовити, логікою свого призначення.

Михайла Тищенка, начальника стаханівської міліції, вбили три тижні тому, в середині липня.

Озираюсь назад, Левченко намагався збагнути, чому події стали розвиватися так швидко. Адже кого–кого, а повстанців тут не чекали. Бо ще на початку літа, зібравши особовий склад, начальник зачитав офіційний документ. Де говорилося: стрімкий, успішний та переможний наступ Червоної Армії сприяв швидкій дезорганізації заходів фашистських посіпак, спрямованих на розбудову власних підпільних військових структур. Це означало: на території Кам'янець–Подільської області більше не існує незаконних збройних формувань українських буржуазних націоналістів, створених для ескалації терору й насильства. Ось їхня мета — підриву соціалістичного устрою на звільнених від німців територіях.

Отже, завершив тоді коротку політінформацію Тищенко, міліція може зосередитися на виконанні своїх прямих обов'язків. А саме — боротьбі з бандитизмом, спекуляцією та іншими порушеннями соціалістичної законності. З тим особовий склад і розійшовся. Але вже наприкінці літа правдивість подібних висновків поставило під сумнів убивство того, хто їх зробив.

Сталося все за короткий час.

Спершу на базарі патруль затримав злодія. Той, навіть не дійшовши до відділення, заявив: готовий надати цінну інформацію органам, хай лиш не будуть такими строгими. Отримавши гарантії, повідомив: у його сусідів уже кілька днів живе підозріла дівчина. Раніше злодюжка її не бачив. Спроби підбити клинці вона припиняла, чим викликала додаткову підозру. А вчора вночі до сусідів хтось приходив, і те дівчисько вийшло проводжати незнайомця. Затриманий божився — німецькі шпигуни, не інакше. Збираються підірвати електростанцію, на якій завершуються відновлювальні роботи.

Подібні справи зазвичай негайно треба передавати до НКВС. Та начальник користувався тією важливою для нього обставиною, що в умовах війни міліція як складова комісаріату внутрішніх справ, отримала більше незалежності від «старших товаришів». Оперативне реагування стало зараз потрібніше тактичного узгодження дій, що однозначно забирає час.

Тож учорашній партизанський командир, який не пішов далі на фронт, а очолив міліцію в Сатанові, вирішив самостійно почати операцію.

Після чого прожив лише тридцять шість годин.

Документи в затриманої дівчини виявилися в порядку. Але досвідчений партизан відчув — перед ним може бути зв'язкова підпільників. Сам не так давно інструктував партизанських «ластівок».

Посадивши її під арешт, Тищенко взяв на себе всю відповідальність та швидко організував оперативну перевірку. Можливо, віддати затриману під опіку НКВС було правильним. Але переконаному комуністові, який ще в часи комсомольської юності керував місцевими «чонівцями» [1] , усе ж кортіло втерти носа чекістам. Як усякий бойовий командир, він недолюблював їх, маючи безліч підстав вважати тиловими щурами. Тому він залишив дівчину ночувати в камері попереднього ув'язнення, облаштованій при міліцейському відділенні.

1

Бійці так званих «частин особливого призначення» («части особого назначения, ЧОН, чоновец» — рос.), котрі почали формуватися 1919 року при радянських партійних структурах: губкомах, райкомах, міськкомах, комітетах на підприємствах тощо. Були військово–політичними загонами, вважалися самостійними збройними формуваннями. Призначалися для боротьби з контрреволюцією, дуже швидко набули статусу винищувальних загонів. Проіснували, в тому числі — на території окупованої більшовиками України, до 1925 року.

Вночі на міліцію напали. Атака була несподіваною, стрімкою та успішною — полонянку відбили. У короткому бою загинуло троє міліціонерів і сам начальник: на той час зачинився в кабінеті, аби трохи поспати. Коли почалося — Тищенко вискочив першим, прийняв бій, застрелив одного з нападників, та дістав дві кулі, в груди та голову.

Тут же підключилося УНКВС. Убитого впізнали. Як було повідомлено, ним виявився боєць незаконного збройного формування, котре називало себе Українською Повстанською Армією. Висновок зроблено очевидний: дівчина справді була їхньою зв'язковою. Що, зі слів керівника обласного управління, означає — так звані повстанці надалі планують проводити рейди в глибокому тилу. Отже, заспокоюватися не варто. Пильність органів держбезпеки у звільнених районах варто гранично посилити.

Селищне енкаведешне керівництво оперативно поміняли. І Левченку здавалося: новий начальник відділу НКВС сприймав власне призначення, мов покарання. Саме з цим і ні з чим іншим Андрій пов'язував бажання Сомова бачити слід «націоналістичних банд» всюди, де стріляли.

Навіть ті випадки нападів скажених вовків на людей, до яких міліція Сатанова не знала, як ставитися.

Ще з другої половини травня, коли життя після німецької окупації лиш почало налагоджуватися, місцеві жителі стали заявляти про появу в довколишньому лісі хижаків, які перегризають людям горлянки. Жертвами були переважно жінки та старі люди. Дорослі чоловіки або пішли далі на фронт, або були мобілізовані в міліцію та інші органи місцевої влади. У міліції не розуміли, як на це реагувати. Роботи всім вистачало і без чотириногих хижаків, тут би з двоногими розібратися.

Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.

Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів. Зокрема, припадають на фазу повні, яка трапляється щомісяця. Жінка захоплювалася подібними штуками, в неї була досить велика добірка старих, ще дореволюційних книжок на астрологічну та містичну тематику. Левченко не знав, заборонені вони чи ні, і не хотів з'ясовувати. Самотній жінці симпатизував, вважав — вона, як і кожен, має право на різні невинні дивацтва. Часом слухав її розповіді, та, признатися, жодному слову не вірив.

Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.

Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.

Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.

Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:

— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.

— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.

— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.

— Чому не зловили?

— Людей мало.

— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…

— Не мій.

— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?

— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…

— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.

— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.