Позначена блискавицею

— Золотошоломники! — гарячково зашепотіла Віта, вхопивши Ратаса за руку. — Он, поглянь…

— А онде — наші, — він кивнув ліворуч. — Майже одночасно підійшли… Не минути тепер сутички. Шкода хлопців. Вони ще не встигли навіть перепочити як слід після того, як захопили летючого човна… Біжімо туди!

Ну й ривок це був! Давно вже не доводилося Віті бігати так швидко. Вони досягли дверей будиночка одночасно із загоном, що його привела Ерліс. Сутар ледве встигав за ними.

— Сутар, до атерона! Перевір, чи вистачить енергії. Ось, тримай кристали, — Ратас сипонув йому в долоню гранатові зернята. — Ерліс, веди Віту в дім! Жінкам не місце на полі бою.

Він іще віддавав короткі чіткі команди своїм воїнам, а Ерліс вже потягла Віту всередину.

— Ходімо, сестро! Скоро ти нас залишиш, а мені ще хочеться сказати тобі дещо.

Слідом за Сутаром вони зайшли в кутову кімнату, де у простінку між двома “вікнами було намальовано картину, відому їй із розповіді Ерліс. Фарби аж кричали. Різкі, контрастні кольори від оксамитово-синього до вогненно-червоного змагалися між собою. Та не це вразило дівчину. Приголомшена, вдивлялася вона у знайомі, тисячу разів бачені нею в дзеркалі риси. “Позначена блискавицею”…

Так само, як колись Ерліс, Віта підійшла ближче й торкнулася стіни. Ось тільки відбитку фарби не лишилося на пальцях — вона давно вже висохла.

— Як же це? — прошепотіла вона.

— Тепер упізнала, сестро? — спитала Ерліс.

— Так.

І відразу зв’язалося докупи все те, що було незрозумілим учора: де вона могла чути цей голос, чому очі Ерліс видалися їй такими знайомими… Так, вона не впізнала її тоді, у напівмороці їхнього сховку, під покривалом, що затуляло обличчя… Але ж Ерліс — Ерліс ба чила її і мусила впізнати! Так от чому Ерліс казала ї “сестро”! Такий неймовірний збіг… Чи це не просто збіг?1

— Ти і я — одне й те саме, тільки ми розділені часом і простором, — вела далі Ерліс. — Ратас пояснив би тобі краще. Він казав мені, що це все одно, якби я мала сестру-близнючку, але не бачила б її ніколи й нічого неї знала про неї. Від народження в нас збігалося все. Але; зростали ми в різних умовах. В різних світах…

— Коли ти розповідала про себе, я весь час думала, що й сама могла б вчинити, як ти. Та все ж сумнівалася, чи вистачило б у мене на це сил і сміливості.

— Зате я в тобі була певна, як у собі самій. Ти гідно витримала двобій із Сутаром.

— Звідки це тобі відомо?

— Він переніс тебе сюди саме тому, що ми з тобою, хоч і виросли в різних світах, все одно лишилися двійниками. А тому — з його волі, звісно — ми легко, легше, ніж інші люди, навіть кревні родичі, могли встановити зв’язок між собою. Адже в нас усе однакове, якщо не рахувати рубця на моєму обличчі.

— То й що?

— Сутар тримав би тебе при собі і твоїми очима спостерігав би за всіма нашими діями. Адже він знав від Турса, що я пов’язана із Крейоном, Ратасом, із тими, хто йде проти нього, і хотів таким чином розвідати, де вони ховаються, захопити їх зненацька і знищити. Я не зумію пояснити тобі всього докладно. Ти розпитай краще Ратаса, якщо в нього є час. Бо він теж здогадався, навіщо знадобилася ти Грізному богові, й зробив навпаки: через мене він відшукав тебе і визволив із замку. Я чула всю вашу розмову із Сутаром. Я бачила його твоїми очима, та не могла нічим допомогти.

— Але ж ти, Ерліс… Грізний бог… хіба він знав тебе в лице?

— Ні, мене він ніколи не бачив. Усе вийшло абсолютно випадково. Сутарові, казав Ратас, набридло в Гресторі, от він і вирушив до вас у пошуках нових розваг. А з собою й Турса взяв, аби показати свою всемогутність і переконати в своїх надзвичайних можливостях. Ось там, на твоїй Землі, й наштовхнувся на тебе Турс. А він добре, дуже добре запам’ятав моє обличчя.

— І ти знала, знала від самого початку, що ми з тобою?..

— Так, Ратас мене попередив, коли приніс тебе, однак він попросив тобі нічого не казати, мовляв, буде забагато для тебе — стільки несподіванок одразу.

— І що ти відчула?

— Це було так дивно — бачити саму себе, тільки без шраму і з цим коротким волоссям. А ще мені страшенно хотілося розпитати, як ти жила там, у своєму світі, як склалася твоя доля… Чи була вона щасливішою за мою.

— Знаєш, я ніколи всерйоз і не замислювалася над цим. Як жила? Як усі мої ровесники. Щоправда, шибайголова була… Мама частенько мене сварила.

— Як би я хотіла побачити її… До кімнати стрімко зайшов Ратас.

— Треба поспішати, — стривожено мовив він. — Вояки Турса насідають.

— Що ж сказати тобі на прощання… — Ерліс пильно подивилася на Віту. — Тут, у Гресторі, ти взнала, на що здатна. І це добре, адже часто буває, що людина все життя проживе, так і не спізнавши справжньої своєї сили. Навряд чи там, удома в тебе, все так добре і так бездоганно, що ти не знайдеш, до чого прикласти рук, на що витрачати свій добрий розум і чуйне серце. Слід блискавиці лишився в твоїй душі — не на обличчі. Пронеси його, сестро, через усе життя. Хай зігріває він і тебе, і інших людей. То іскра, що не згасне ніколи.

Ерліс обняла Віту і вибігла з кімнати.

— Все готове? — спитав у Сутара Ратас.

— Усе, — відповів той запобігливо.

— Час додому, Віто.

Дівчина лише кивнула головою, бо говорити не могла — давкий клубок застряг у горлі. Нарешті спромоглася на слова.

— Ратас… Може, спершу ти… на Ерітею? Ти повинен покликати на допомогу.

— Ні, атерон уже налаштований на твою Землю. Я відправлю тебе, а потім пошлю Сутара в Ерітею.

— Чому його? Чому не сам?

— Він чудово зробить усе, що треба. Розповість, що сталося тут і яка допомога потрібна. Грізний бог у нас тепер дуже слухняний. А я мушу лишатися… Покинути своїх хлопців я не маю права, Віто. Адже вони прийшли сюди мені на виручку.

— Все я розумію. Тільки от що… ти все-таки бережи себе. Обіцяєш?

Він міцно пригорнув її до себе, а тоді наказав:

— Стань під картиною і не рухайся з місця.

У вікно гупнули чимось важким.

— Ратас! — вона вже не соромилася сліз. — Я хочу щоб ти жив, чуєш!

Одна по одній він натиснув кілька кнопок на пульті.

— Прощавай, Віто…

Потужний струмінь гарячого повітря підхопив дівчину, і їй здалося, що вона падає у вузький колодязь, затим її поглинув велетенський вир, вона розчинилася в: ньому, нестримна течія понесла її далі й далі…

І раптом усе обірвалося, Віта стояла знову перед знайомим будинком вокзалу. Людський потік обтікав її з усіх боків, а вона застигла, не маючи сили поворухнутися. Хтось наскочив на неї і, невдоволено буркнувши, пішов далі.

Дівчина машинально озирнулася, і погляд її впав на табло. Дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок… Усе повернулося на свої місця. Наче й не було шаленої круговерті, бою в підземеллі, золотого човна із: Грізним богом та безтямного натовпу на вулицях, зловісного замку із чотирма вежами, лихої посмішки Турса, вкрадливого голосу Сутара… Не було польоту крізь; ніч, довгого шляху в горах, не було надії і розпачу… І Позначена блискавицею не дивилася на неї своїми прозорими сумними очима. Може, той бій у Гресторі давно вже скінчився, та для Віти він триватиме завжди, бо їй не судилось дізнатися, чим він завершиться і хто вийде з нього живим. Про це вона не довідається ніколи!