Позначена блискавицею

Дівчина вперто труснула головою. Ратас житиме. Він не загине в тому останньому бою, бо це було б жорстоко, несправедливо, безглуздо. Ні, він знову переможе, як перемагав не раз, він врятується сам і врятує інших, він іще поверне у Грестор життя! І Ерліс — її сестра із загадкового похмурого світу — знайде в собі сили відродити свою випалену душу. Час ненависті мине, настане час любові…

А поки триває бій — хай не схибить вірний меч, не здригнеться рука, не здолає втома тих, хто боронить свою честь та свободу! Вона стисла руки, немов хотіла всю свою силу передати отим далеким воїнам.

— Пробачте, дівчино!

Знайомий голос різонув її. До болю рідне обличчя, співчуття і тривога у сталево-сірих очах, тільки зморшки ще не встигли прокреслити чола та сиві нитки не вплелися в лискуче чорне волосся…

— Мені здалося, у вас якесь лихо. Чи можу я чимось допомогти вам?

Оповідання

Краєвид на чорному тлі

Ох який це був дощ!

Щедрий, теплий, він одразу ринув так, що за мить нічого не стало видно крізь тремтливу сріблясту завісу. Сонце невдовзі таки знайшло шпаринку в хмарах — і навскісні струмені води спалахнули в його промінні.

Серед умитого дощем саду ховався будиночок під червоним черепичним дахом. На ґанку стояли четверо.

— Ну й дощ! — вигукнув Рем. — Недарма про нього кажуть: сліпий. їде й не бачить, що сонце сяє. Погляньте, веселка! Щаслива прикмета!

— Дощику, дощику, — сумно посміхнулася Марта. — Ти й справді сліпий. Якби міг бачити, то лив би тільки на наш острівець. Нащо ж поливати цю пустку?..

— Хтозна, що він іще принесе, отой ваш дощик, — пробурмотів старий.

— А мені здається, — тихо сказала Ліна, — що це найперший дощ у моєму житті…

* * *

Марта увійшла до кімнати й зупинилася коло порога.

— Що тобі? — підвів голову Рем, який гортав біля вікна пошарпану книжку.

— Та ні, нічого… Нічого особливого. Просто я хотіла тобі сказати… — її сірі очі гостро блимнули і втупились у підлогу. Вона була зосереджено-похмурою, неначе подумки розв’язувала якусь складну задачу.

— Що сталося? Чого це ти кисла така?

— Далі не можна… Треба покласти край… — Марта затнулась, немов їй забракло повітря.

— Та про що це ти?

Вона одвернулась до стіни, зіщулилась, а коли Рем обійняв її, шарпнулася, намагаючись вивільнитись. Від цього руху волосся, недбало зібране на потилиці, розсипалося на плечах. Усі її сили, здавалося, вичерпались цим рухом, бо, вже не стримуючись, захлипала вголос — така ображена, така маленька… Рем і заспокоював її, як дитину: гладив м’яку темну хвилю волосся, мокрі щоки, шепотів кумедні й лагідні слова… Поступово Марта затихла й уже не опиралася, коли він узяв її голову в долоні і повернув до світла. Біла, аж прозора шкіра вкрилася рожевими плямами, повіки спухли й почервоніли, але заплакана вона стала йому ще ріднішою.

— Видно, сьогоднішній дощ іще не скінчився, — лагідно торкнувся губами одного її ока, потім другого.

Марта мимоволі всміхнулась, утерлася ріжечком квітчастого фартушка і заговорила так, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови:

— Так от, я радилася з батьком. Не може вона більше тут лишатися…

— Нічого не розумію. Хто — вона?

— Ну… ця дівчинка…

— Ліна?!

Марта кивнула.

* * *

То був звичайний липневий день. Принаймні таким він видався зранку.

Марта прибрала в хаті. Саме скінчила мити підлогу, взяла миску з брудною водою, щоб винести надвір, відчинила вхідні двері — й остовпіла, небо просто на очах темніло й наливалось багрянцем, і густі клуби, що пінились та безгучно вибухали там, угорі, чомусь нагадали їй вируючу поверхню вишневого варення, яке вона вчора варила.

Миска брязнула об поріг, вода обхлюпала Мартипі ноги. Вона перелякано вхопилася за одвірок, зойкнула:

— Тату!

Її крик виляском розлігся серед моторошної, неприродної тиші, що раптом запала довкола. Чудернацькі хмари швидко заповнили все небо, вони котилися так низько, аж пригнутись захотілося, сонце зникло, і запанувала темрява — не та, яка вкриває землю щоночі, ні, ця була жива, гаряча, вона дихала, і тон подих обпікав обличчя. Багряна пітьма — чи ж таке буває?..

Ледве пересуваючи ноги, Марта змусила себе піти за ріг дому, туди, де сидів батько. В липкому кривавому тумані годі було щось роздивитися. Хоч вона и знала кожну травинку на своєму подвір’ї, але відразу втратила орієнтацію й навряд чи скоро знайшла б старого, якби небо не блимнуло раз і вдруге жовтогарячим сяєвом. Ті спалахи вихопили з мороку постать батька — старий сидів на низькому ослінчику, притулившись до стовбура яблуні.

Ставна і дужа, Марта, проте, насилу дотягла його невеличке сухорляве тіло до будинку. їй пощастило: вона одразу натрапила на двері, заповзла досередини і знесилено простяглася долі, важко дихаючи та обливаючись потом. У голові гуло, легені були немов напхані крихким снігом, що аж рипів у грудях. Марта ніяк не могла пригадати, чи зачинила за собою двері. Здається, ні… Хотіла встати, та забракло сил. Вона прислухалася до хрипкого, натужного дихання батька й думала просте; що все-таки треба зачинитися, ніби це могло захистити їх від червоного мороку, в якому потонув увесь світ. Напівпритомна, вона раптом здригнулася, бо почула, як вітер грюкнув вхідними дверима. Вони гойднулися, з легким рипінням одійшли знову, вдарились об стінку, далі гучно хряснули, ніби чиясь велетенська рука підштовхнула їх… Здається, зачипилися… Ні, знов одійшли. Вітер дужчав, завивав, і стіни будинку здригалися від його поривів. Двері гойдались туди й сюди, стукали об стінку. Задушлива хвиля накотилась на Марту й накрила її з головою…

Опритомнівши, відчула жорстку гарячу долоню на своєму обличчі й розплющила очі. Крізь вікна пробивалося слабке світло. Вона взяла батькову руку в свою і міцно стиснула — старечі пальці кволо ворухнулися.

Марта зіп’ялася на ноги. її хитало, однак, тримаючись за стіни, за меблі, вона вперто переходила з кімнати в кімнату. Скільки ж часу минуло? Годинник зупинився. Як тепер дізнатися, котра година? Покрутила ручку радіоприймача — мовчання, клацнула вимикачем на кухні — світла нема… Дивна байдужість охопила її, не хотілось ні про що думати.

Почула, як у кімнаті, постогнуючи, заворушився батько. Помогла йому дочалапати до кухні. Дістана холодне м’ясо, хліб, кисле молоко, і вони мовчки поїли.

Марта визирнула у двір. По траві зміїлися сиві пасма звичайного, не червоного туману, і вона полегшено зітхнула. Поволі обійшла подвір’я. Усі тварини й птаство були живі, але якісь мляві, ніби сонні. Лише собака, як і завжди, радісно заскавулів і кинувся до неї, хекаючи й намагаючись язиком лизнути її в щоку. Марта сіла на землю коло собачої буди, пес крутився біля неї. В скроні лунко гупали молоточки. Ноги не слухалися. Шкіра щеміла, немов обпечена, особливо на руках та шиї. Але ж треба було дати якийсь лад господарству… І вона підвелася й побрела далі.

Звична робота повернула Марті спокій та впевненість. Коли старий з’явився на подвір’ї і завів свою щоденну буркотливу пісню, вона навіть зраділа. Усе, як завжди: собака гавкає, кури сокочуть, таточко лається…

Старий тим часом батькував усе підряд: собаку, що при його появі сховався в буду; буду, що її чортзна-як ізладнав нелюбий зять; зятя, що якогось дідька попхався з його улюбленим онучком у ліс по ягоди, — ніби вдома нема чого їсти! холодильник повнісінький!; далі — холодильник, що не працював, електричний струм, що кудись ізник, і, нарешті, всіх отих учених дармоїдів, що понавигадували різні струми, атоми та силу-силенну інших дурниць, без яких пречудово можна обійтися. Однак Марта все те пускала повз вуха.