Право на риск

Студент поглянув на годинник і схопився за голову: до екзамену лишилося дванадцять годин, а щоб хоч сяк-так дочитати товстелезний підручник з органічної хімії, потрібна щонайменше доба.

“Господи, — подумав він розпачливо, — ну чому завжди не вистачає саме однієї доби?! Та я зараз за цю добу чортові душу віддав би!”

Звичайно ж, і бога, і чорта Студент згадав тільки тому, що був переконаним матеріалістом і твердо знав, що йому вже ніхто нічим не зарадить: двійка з хімії його не мине.

Але чого не трапляється в епоху торжества кібернетики та парапсихології? Не встиг Студент додумати до кінця свою гірку думу, як раптом у нього за спиною хтось легенько кахикнув:

— Кхм… Перепрошую…

Студент рвучко обернувся і… побачив Чорта.

Це був цілком пристойний і сучасний Чорт: у модному пальті з шикарним ворсом, у фірмових джинсах, у модерних окулярах-”паралелограмчиках”, ще й з борідкою “хіппер”. Зраджували його хіба що ріжки, які трохи порушували дбайливу зачіску, та непривабливий хвіст із рудою китичкою на кінці.

Студент не злякався і не здивувався, однак не зумів приховати гримаси невдоволення. Та й справді: кого тішать гості в останню передекзаменаційну ніч?

Чорт перехопив його погляд і збентежився.

— Даруйте, я з Бюро добрих послуг… Відділ швидкої допомоги… Ми одержали ваш виклик… Так ось…

— Виклик?! — знизав плечима Студент. — Але ж я нікого не викликав. Може, ви переплутали адресу?.. Та сідайте, прошу вас!

— Дякую… — Чорт вихопив записну книжку, почав гарячково гортати її. — Невже справді переплутав?.. Тільки ні, твердо пам’ятаю: ви хотіли терміново придбати одну добу ентропійного часу…

— Ах, он ви про що! — зареготав Студент. — Але ж то був жарт.

— Жарт?! — ображено перепитав Чорт. — А я гадав, що маю справу з серйозною людиною!.. Вам жарти, а мені — не до сміху. Двадцятий фальшивий виклик за тиждень, — як це вам сподобається?! А ми ж на госпрозрахунку. Хоч вірте, хоч ні: півроку не сплачую розстрочку за пальто. Часом сигарет нема за що купити… Жінка, звичайно, поїдом їсть… А ви кажете — “жарт”!

— М-да… — Студент співчутливо зітхнув, почухав потилицю. — Ну, коли так скрутно, то… Сплачу хоч за виклик, чи як там у вас… Не душу, звичайно, а… Троячки вистачить?

— Друже мій! — Чорт підхопився, розчулено притис до грудей руку. — Ви надзвичайно диявольський клієнт! А я… — він люто поляскав себе по лобі. — А я дурний, як найсправжнісінький ангел! Замість пояснити суть справи, почав сльози на кулаці терти!.. Та хай ваша душа лишається вам, нівроку! Це зовсім не моя парафія, друже. А якщо казати по щирості, навіть Відділ контрактації припинив індивідуальне вербування: ми нещодавно одержали з Південного В’єтнаму цілком достатню кількість дуже дешевих душ… Гроші теж мене не цікавлять. Бачите, в нас дещо інша валюта — ентропійний час…

— Ентропійний час? — перепитав Студент. — Даруйте, а що це?

— Як би вам пояснити… — Чорт замислився, почухав підборіддя. — Ви знайомі з гіпотезою професора Козирєва про те, що сам час, як фізична сутність, породжує енергію?

— Гм, чув про таке… — ухильно відповів Студент.

— Отож у нашій Метагалактиці є тільки один вид всезагальної валюти: енергія, або, з вашого дозволу, час, як її першоджерело. За валютну одиницю ми взяли ентропійну годину.

Студент відчув, що в нього макітриться в голові: гіпотеза Козирєва, ентропійна година… Далебі, не второпаєш, що до чого! Але ж — сто чортів! — час таки справді дорожчий над усе. Особливо, коли його не вистачає.

— Я слухаю вас, продовжуйте.

— Так от… — Чорт витяг з кишені посвідчення. — Я — старший контролер-інкасатор нещодавно організованої Ощадкаси Часу. Маю повноваження провадити всі переговори з клієнтами, аж до підписання контрактів та угод… Ви поспішаєте, то давайте приступимо до справи. Раджу взяти не одноразову позику, а довготерміновий кредит, — скажімо, тисячу годин на п’ять років. У такому разі будете сплачувати менш як два проценти комісійних. Згодні?

— Стривайте, але ж…

— Так-так, я зараз усе поясню! — в руках у Чорта невідомо звідки з’явилася тоненька книжечка в гарній пластиковій обкладинці: — Ви одержуєте цю чекову книжку з початковою сумою кредиту на одну тисячу ентропійних годин. Користуватися нею дуже просто. Скажімо, ви не встигли підготуватися до екзамену. Віддайте мислений наказ Ощадкасі Часу: “Прошу списати з мого рахунку одну ентропійну добу”. І одразу ж для вас кожна секунда стане довжелезною, як вічність. Хтось інший чхнути не встигне, а ви оцю нудоту, — Чорт зневажливо кивнув на підручник, — і переглянете хутенько разів зо два, і шпаргалки понаписуєте. Не знаю, як щодо п’ятірки, але трійку ми гарантуємо.

— Стривайте, але ж на якому фізичному принципі…

— Друже мій, — скривився Чорт, — це не моя парафія. Зважте: я тільки контролер-інкасатор. Чув у Технічному відділі, що нині вже використовують варіатори транспозиційної турбулентності… Та чого ви сумніваєтесь? Фірма гарантує стабільність темпоральних переходів, ми за це прогресивку одержуємо… Отож підписуйте чекову книжку та й користуйтеся нею, на здоров’ячко вам!

Ні, він таки зовсім знахабнів, оцей Чорт! Розсівся у кріслі, задер ногу з порепаним копитом, смалить сигарету, яку взяв, не питаючи дозволу, та ще й поглядає з глузливою вищістю.

То треба його провчити!

— Не буду я підписувати, добродію шановний, — з підкресленою сухістю мовив Студент. — Не вмієте ви працювати з клієнтами. Нахрапом дієте, замість пояснити суть справи… Скажімо, взяв я у вас наборг одну добу. А як її повернути? Де я візьму оті зайві двадцять чотири години?

— Перепрошую! — Чорт знітився, хутенько погасив недокурок, почав гарячково нишпорити по кишенях. — Клятий склероз, повсякчас забуваю, що треба починати з прейскуранта!.. Та ось він, хай йому всячина!.. Погляньте, дорогенький мій: не двадцять чотири години, а двадцять чотири ХВИЛИНИ вам доведеться повертати! Я ж казав: ми беремо тільки два проценти комісійних. Ба, навіть менше!.. Погоджуйтесь, умови дуже вигідні!

Студентові почав уриватися терпець:

— Та скажіть кінець кінцем, де я візьму бодай одну ЗАЙВУ хвилину в добі?

— Ви хотіли сказати — ЕНТРОПІЙНУ хвилину?

— Хай так. Тільки поясніть, що це таке.

— Гм-гм… Щиро кажучи, мені фізика завжди сіллю в оці стояла… Отож про ентропію… Ну, розумієте: при кожній роботі якась певна частина енергії втрачається марно й назавжди, — для людей, звісно. А ми її й одержуємо… Ні-ні, тут ніякого обману, ми фірма солідна, законів природи не порушуємо! Все це на підставі другого закону термодинаміки. Ви з нами будете розраховуватися, так би мовити, податком на витрачену вами енергію.

— Нічого не розумію! — роздратовано сказав Студент.

— Ну, гаразд, — приречено зітхнув Чорт, — облишмо теорію. Я краще на прикладах. Ось зазирніть у прейскурант. Одну ентропійну секунду боргу ви повертаєте нам навіть тоді, коли просто позіхнете мільйон разів чи зіграєте, скажімо, тисячу партій у доміно. Пройдете один кілометр пішки — теж віддали секунду, а якщо підтюпцем, — так би мовити, “бігом від інфаркту”, — аж три. Пробіжите цю відстань за нормативом майстра спорту — спишете годину, — тобто стільки ж, як і за розвантаження вагона з вугіллям. А за світовий рекорд швидкості на дистанції в один кілометр списується цілий ентропійний тиждень!