Предок

Минають, минають князівства і царства, Як цвіти весняні.

Білесенькі квіти виростають з крові, Буйнесенькі вітри хилять густі трави На гучнім полку.

Княжна Предслава із здивуванням і тривогою дивилася на свого товариша, слухаючи його оповідань. Його однолітка, вона була натурою зовсім інша в ній также мало було дівочої слабості, як в княжичу — мужньої сили. Велика, фізично сильна, вона і духом виявляла з себе доньку тих княгинь, що своїми радами кермували думою своїх князів, в потребі висилали на війну полки і без милосердя криваво давили супротивні рухи. Духовна і фізична ніжність, чутливість і безрадність її товариша будила в ній жіночі інстинкти співчуття і опіки слабшому, і на цій основі виростало і дужало в ній її чуття до нього. Але своє і його життя вона не уявляла собі інакше, як у вирощеній родинними традиціями і призвичаєннями атмосфері княжого життя.

Вона любила мріяти і розмовляти на тему, піддану очевидно якимись розмовами старшого оточення, про те, як вони, вирісши, поберуться, і великий князь-батько віддасть їм у посяг їх отчину, смоленське князівство. Вона буде товаришкою і помічницею свого князя і своєю радою й поміччю поможе йому зайняти почесне місце в княжім роді, стати сильною ногою в своїй землі, дійти могутності і слави.

Коли він захоплювався християнськими образами й ідеями, в тім зігрівала їй почуття та душевна ніжність і поетичність, яка проявлялася в цих його настроях. Але самі ці ідеї, і особливо цей християнський аскетизм, його відраза і боязнь перед світом, були їй глибоко чужі й несимпатичні.

«Нова віра» не забирала її. Княжна зоставалася зв'язаною всім єством своїм з старим предкиївським життям, його звичаями і традиціями, настроями і поглядами, якими була взагалі міцно перейнята — як звичайно більш консервативна жіноча половина двору «Оль-жин терем».

Християнські обряди, які приходилося княжні сповняти, служби й молитви, не зачіпали внутрішньої, інтимної сторони її життя, як і величезної більшості цього «нового стада Христового». Княжна також, як і воно, готова була байдуже й поблажливо ставитися до нових форм культу, поки він не претендував на цю внутрішню сторону життя. Але тривожно і підозріливо стрепенулася, коли почула, що під цими зверхніми формами ходить якась сувора, неподатна і невблаганна сила та грозить знищенням і загладою всім радостям життя, які виростали на старім грунті, і зокрема — всім її планам і мріям.

Княжна пробувала суперечити своєму приятелеві, коли він із захватом оповідав їй якісь християнські історії, якісь аскетичні легенди, на зразок Йоасафової. Вона доводила, що не мудро відрікатися від світових утіх, даних чоловікові, від усього того, що посилає йому доля. Не розумно закопуватися в темну печеру від ясного сонця, від веселого лиця світу; зрікатися багатства, слави, любові й тікати в пустелю, щоб мучити себе не знати для кого й для чого, без усякої користі для себе й людей.

Вона дорікала йому, що він, потомок славного княжого роду, дав потягнути себе вірі, видуманій для бідних, худородних і нещасливих на те, щоб їх в гіркій долі потішати й манити надіями на щастя й нагороду по смерті. Всі старі й розумні люди кажуть напевне, що ніякої нагороди по смерті нема, а продовжується життя тутешнє: хто на цім світі панував — пануватиме й на тім, хто був убогим, невільником, калікою за життя — буде ним і по смерті, і тому всі розумні люди прагнуть бути щасливими, сильними, славними за життя, щоб свою славу, могутність і багатство понести й за могилу.

Або знов плакала, обіймала й цілувала його, благаючи для неї, для її любові до нього покинути такі страшні гадки про те, щоб кинути світ і йти в пустелю. Докоряла, що він забув усі давніші свої обіцянки й заміри. Що він, як боягуз, чіпляється за якісь чернецькі вигадки, не чуючи сили в собі, не маючи відваги стати до життєвої боротьби за свої права, за батьківський стіл, за княження для себе і для неї. Що він тікає з бойовища, вимовляючись якимись монашими заповідями й житіями.

Все це не помагало нічого.

На всі такі' міркування княжич відповідав вивченими тирадами про марність цього світу і про все, що жде чоловіка за гробом. І треба признати, що ці його відомості про те, що діється з душею умерлого зараз по смерті, в день третій, дев'ятий і сороковий, що робить вона і де пробуває пізніше, які утіхи мають душі праведні і як мучаться душі грішних і за які гріхи,— ці відомості своєю докладністю й багатством деталей забивали неясні й дужі загальні поняття, які княжна могла зачерпнути від своїх близьких, що стояли на грунті старої віри.

Перекази про мандрування душі, її потреби і появи близьким, які пробувала вона використати, виглядали як невиразні контури хмар, які тільки нагадують щось і міняються, перше ніж попробуєш докладніше вислідити їх малюнок. Вони не могли витримати ніякої конкуренції з рішучими, категоричними рішеннями, перенятими від попа Микити і з пов-ною мірою проголошуваними княжичем. Так само й загальні та нехитрі накази старої моралі не могли мірятися з божими заповідями й науками, точними, деталічними, імперативними, загостреними карами і нагородами, які рецитував він. Старі боги не промовляли так до людей, а лишали їм жити своїм розумом...

Так само не помагали докори, благання, пестощі.

Навпаки, княжна побачила з жалем і гнівом, що її приятель починає відтягатися від цих розмов, зі страхом і відразою тікає від її невинних ласк, немов від чогось страшного, погибельного, грішного і нечистого. З тим провидінням, яке дає любов, вона скоро відгадала чужу і дику для неї психологію, що лежала під цим страхом і відразою. Уяву княжича, перед тим ясну і чисту, аскетичні оповідання наповнили тривожними гадками і страхами про принадність жіночу, і він викликав їх в собі власне своїм бажанням їх уникнути.

До того ж у його становищі приязнь і любов до своєї товаришки дитячих літ була майже

одинока річ, котру він міг пожертвувати й зложити на олтар аскетичного самовідречення. З безоглядністю молодості і завзяттям прозеліта він спішив спалити на цим жертвеннику одиноку приязнь, яка освітлювала йому дотеперішнє життя, щоб усім серцем належати новій улюблениці — «прекрасній пустелі».

Княжну глибоко ображала така легковажність, таке відношення. Але інстинкт жінки-опікунки брав перемогу над цим почуттям образи, і душу її обіймало гаряче бажання вирвати приятеля з-під влади тих злих чарів, що оплутали його. Звільнити від тих темних духів, що загрожували не тільки відняти його від неї, але і йому самому затьмарити світ життя, відібрати світлу радість, всі втіхи і вкинути в темну безодню вічного страху перед божими наказами і карами, перед можливістю провини і непростимого гріха.

І вона поборювала в собі почуття жалю й обурення, що підіймалися в ній. Давила в собі гнівні слова і пробувала знову ласкавими словами заспокоїти його. Виявляла цікавість до його улюблених ідей і навіть нехитро лукавила, щоб приспати його насторожену підозріливість; заявляла своє співчуття тим гадкам, які він висловлював, своє заінтересування тими історіями, які він оповідав. Просила його щось оповісти з своїх улюблених історій про царевича Йоасафа або про старих пустельників і нових подвижників, що об'явилися в Києві на Дніпрових горах, в старих тамошніх печерах.

І от княжна стоїть на цих хорах із збентеженою душею, придивляючись до фігури цього благовіщенського ангела, що і їй, як мені, своєю ясною молодечою ніжністю нагадує стать смоленського княжича.

Його нема вже долі між княжим двором — навіть у великі свята він не приходить до своїх опікунів. Півтора року тому він пішов до св. Димитрія, просячи старого ігумена Варлаама прийняти його в послух, і той прийняв його. Молодий княжич із запалом віддався сповнюванню служб, які йому поручалися. Чим грубіші, тяжчі, невідповідні для його високого роду вони здавалися, з тим більшим завзяттям він їх сповняв і сильно випрошував у ігумена і старця, котрому його поручено, роботи найбільш прикрі й обридливі.