Предок

Він слугував в монастирській келарні й пекарні, замітав подвір'я, чистив стайню, брався пасти монастирську худобу. І йому робило це особливу втіху, коли інші монастирські служки, серед котрих були смерди й холопи, люди, записані монастиреві боярами й князями, або такі, що йшли в монастир на легке життя,— брали його на глум, висміювали, зачіпалися з ним і навіть побивали. Гостру радість, яка його при тім обіймала, він стримував тільки думкою, що, може, він своєю гордістю й пихою підвів їх на гріх лайки і бійки і таким чином немов спасає свою душу їх коштом.

Його руки вкрилися мозолями від сокири й лопати, котрими він працював, а коліна — струпами від неустанних поклонів і всеноч-ного колінного стояння на молитві. Він зблід і висох від постів і малого спання. Лице його зав'яло, шкіра обвітрилася. Гостра волосін-ниця натирала йому рани на тілі, які горіли й ятрилися під час роботи. Але цей біль справляв йому втіху сердечну, і він з радістю згадував слова Варлаама, що тоді тільки, як тіло його вкриється струпами і мозолями, буде винищене і витончене, можна буде йому прийняти на себе ангельський образ і йти в самітнє мешкання.

Бо інакше тіло, не ослаблене і не знищене, возстане зараз на дух, і ворог з подвоєними силами замучить його спокусами і звабами в ту хвилю, коли він буде вважати себе вільним від принад світових.

Для того ж самого, щоб диявол не спокушав його приманами світового життя, велів Вар-лаам княжичеві кілька разів до року, здіймаючи з себе чорні ризи і вбираючись у всю утвар княжую, приходити на двір великого князя; і княжич сповняв це з тим більшою пильністю, що ці відвідини були справді досить тяжкі для нього.

На дворі княжім з жалістю дивилися на нього, розпитуючи про його монастирське життя. Виходу його до монастиря властиво не жалували, бо постриження його усунуло б одну з хмар на політичнім небозводі, і без того досить захмаренім. І так ріжні княжичі-отчи-чі, один за другим виростаючи, простягали руки до своїх отчин, готові збрататися навіть і з самим чортом, щоб вирвати свою батьківщину з рук захланних «старійшин». Коли б цей смоленський отчич зійшов зі сцени, усунувшися в чернечий затишок, це було б незле для київських політиків. Тому тільки нижча служба та головне жінки щиро вболівали за ним. Але жалість виявити вважали своїм обов'язком усі.

Княжна Предслава чекала нетерпляче цих відвідин. Заздалегідь укладала в мислях сильні і впливові слова, котрими вона відхилить свого приятеля від його погибельних планів. Але ці слова в переважній більшості зоставалися невисказаними, і побачення з княжичем викликало й полишало по собі більше гніву й роздражнення, ніж утіхи.

Він всяко уникав її. Ухилявся від її очей, дотику рук, навіть рубця одежі. Ідучи «в світ», він був весь насторожений, щоб не підпасти якійсь спокусі, не дати чимось себе потягнути, і не міг цього сховати перед її увагою. Таке боязке і відразливе поведения супроти неї, немов якогось посуду диявольської скверни, цей взагалі підозріливий і ненависний погляд на жінку, як знаряддя чортівської спокуси, який вияснився їй кінець кінцем із розмови і розпитів про монаше життя і монаші правила, хвилями викликав у ній вибухи сильного гніву.

Але вона гасила їх в собі завзяттям сильної душею жінки, яка поєднала всі сили свого духу на одній меті — вирятуванні свого вибран-ця з пут ворожої сили.

Особливо в церкві, в цій обстанові нової віри, що нагадала їй ріжні подробиці їх розмов, княжну обступали думки про нього. Ой, чому в неї нема сили наказати розкидати ці чернечі гнізда, що манять людей,— як князь Ізяслав звелів розкидати печери за пострижения цього самого Варлаама, що тепер своїми оповіданнями зманив княжича... Вона не могла відірвати свого серця від нього. Її сватали ріжні княжата. Батько і мати наступали на неї, аби не марнувала часу, і радили їй то того, то другого — особливо королевича угорського, що приїздив сам до Києва на сватання і перед тим, ще в дитинстві, тікаючи від ворогів свого батька, проживав у Києві зі своїм кормильцем.

Він був старший син королів, із себе юнак видний і огрядний, гарний їздець, чоловік лицарський. Але і його не хотіла княжна Пред-слава, все ще не втрачаючи надії повернути собі княжича, поки він був не пострижений.

Так минуло кілька літ. Вмер старий Варлаам в старості маститій, перед смертю благословивши свого учня йти в печери і по двох роках послуху прийняти постриження. Княжич жив у печері великого Никона, читаючи вголос його книги й приймаючи поучення від великих старців Печерського монастиря. Потім його відпущено в осібну печеру — готуватися до постриження. Він не виходив нікуди, перебуваючи в молитві й безмолвії.

Печера його лежала на узгір'ї, в півгори, серед рідкого лісу, недалеко княжного звірин-ця. З неширокої тераси перед печерою відкривався чудовий вид на Дніпро, і його протоки й рукави, і незмірні простори задніпрянські з розкиданими серед них селами, і за ними ледве примітно золотою іскрою загоралася банька летського монастиря, на місці вбивства святого князя Бориса.

Спокоєм і тишею надихалася панорама. Але молодий монах не дозволяв собі навіть нею подовгу тішитися, боячись ліні й празності, від котрої йдуть всі похоті і гріхи, і як не брався до роботи — до копання і полоття, «зільного ради растенія»,— то, глитнувши повітря, йшов у свою печерку, викопану колись багато віків тому і тільки розширену та приладжену до монашого життя одним з новіших її жильців.

Коридорець, такий вузенький, що в стіни його можна було впертися розставленими ліктями, ішов, викручуючись кількома заворотами, щоб було затишніше від вітру і морозу. Кілька ніш-лежанок служило за всяку потребу — чи за ліжко, чи за стіл. На одній з таких лежанок, накритій дубовою дошкою, спав попередник княжича. Грубо видряпаний в глиняній стіні хрест з написом, зробленим ним, служив по нім пам'яткою: «Г(оспод)и по-мози рабу своєму Васили...» На цій дошці спав тепер княжич, прочитуючи на сон кожного дня молитву за душу свого попередника, як духовного опікуна і патрона, певний, що й за його душу буде колись творитися молитва якимсь незвісним подвижником о Христі, коли його тут не стане.

Виходив він до монастиря і до братії тільки в неділю і, приносячи звідти з трапези коври-жок хліба, ним годувався потім цілий тиждень, підкріплюючися тільки раз на день. Пильно вичитував повний круг денний, а в перервах між поодинокими «чинами» заморював себе поклонами, прочитуючи псалом за псалмом і по кожнім стйху творячи мріяніє. І тішився, що по такім дні все тіло його, всі мускули й суглоби нили й боліли, жадібно просячи відпочинку, і він засинав міцно, ледве простягнувшись на своїй дошці, не можучи прочитати до кінця навіть молитви.

Спав без снів і видінь і був з цього радий, бо «сонне мечтаніє» дуже небезпечне для монаха, неспроможного йому противитися ві сні, коли він уже не панує над своїми мислями.

Але одної ночі, скоро потім як заснув, він нагло розбудився — наче в серце його щось стукнуло. Хоч було зовсім темно і тихо, він почув, що хтось з'явивсь коло нього: сидить коло нього, на краю його лежанки, і це жінка — він чув теплоту її тіла і запах волосся.

Була це примара, чи жива істота?

Раптом він відчув, що це була княжна Пред-слава, її привид певно. Він відчував нечутні слова, які говорила вона, без згуку рухаючи своїми устами, кличучи його в мир і ваблячи на любов жіночу. Він читав молитву «Да воскреснет Бог» і хрестив навколо це місце, де лежав сам і де сиділа коло нього постать,— але вона не зникала. Він пробував перехри-стити її саму, але так, щоб не доторкнутися її,— і це не помогло теж нічого.