Прес-центр

— Ти з’їхав з глузду? — діловито запитав комісар Матен.

— Зовсім ні. Тричі дзвонила якась дівка з Гамбурга, вона акредитована в Шьоньофі при Прес-центрі, вимагає зустрічі, каже, що їй відомі причини, які призвели до злочину… Так і каже: Граціо вбили, і запевняє, що їй відомо, кому це було вигідно…

— Кому ж?

— Вона вимагає зустрічі й предметної розмови… Я відмовляюсь… Погрожує бабахнути свою інформацію…

— Ти знаєш її прізвище?

Шор поволі підвів очі на комісара й кивнув.

— Як її прізвище? — повторив своє запитання комісар.

— Кровс.

— Запроси її, не треба сперечатися з пресою… Послові Гаривасу я все-таки подзвонив би й попросив його призначити зустріч… Ні про який допит і мови не може бути…

— Добре.

— Як у покійного було з жінками?

— Як у всіх…

— Тобто?

— Мав дві-три коханки, з дружиною, Анжелікою фон Варецькі, давно не живе…

— Де вона?

— У Торремолінос, це десь в Іспанії…

— Ти не вважаєш за доцільне злітати до неї?

— Покинуті жінки завжди наговорять сім мішків гречаної вовни на свого колишнього обранця, чи варто брати до уваги її свідчення?

— А якщо вона виняток?

— Колишні дружини не бувають винятками. Тобі як шефу можна дозволяти собі ілюзії, а я живу грубою дійсністю…

— Я жонатий удруге, Шор, але підтримую з першою жінкою дружні стосунки.

Шор знав першу дружину Матена, слухав запис її розмов з тим альфонсом, котрий спав у неї, коли сини були на фермі, яку лишив сім’ї комісар; як же вона говорила про бідолаху, що плела — вуха в’януть! Наївна, свята простота; воістину: чоловіки під старість стають страшенно дурні — найдурніша баба в порівнянні з ними — Ларошфуко; в порівнянні зі мною також, виправив себе Шор, і я не юнак, п’ятдесят чотири — це немало, як там не крути.

— Я розумію, — сказав нарешті Шор, — мабуть, твоя правда, я ніколи не був жонатий, сплю з шлюхами, це дешевше, ніж благовірна, ніяких тобі претензій, сім разів на місяць по п’ятдесят франків. Відкладаю на готель в Сен Моріце…

Комісар засміявся.

— Хіба вам, євреям, треба відкладати? Звернись до своєї общини, зразу зберуть гроші, це нам, католикам, важко жити… Ну, добре, повернемося до справи… Кому могло бути вигідне вбивство, якщо це, як ти вважаєш, справді вбивство?

— Чорт його знає… Сьогодні піду на біржу, треба подивитись, як там. Що стосується мене, то я патріот Швейцарської Конфедерації, в бога не вірю, в синагозі не молюся, акції не купую. Ще не навчився продавати совість… А на біржі почалася гра… Через п’ятнадцять хвилин після того, як я ввійшов у номер покійного, його акції полетіли вниз, хтось гріє на ньому руки…

— Ввечері чи в крайньому разі завтра вранці я попросив би тебе розповісти мені, як минув день.

Шор підвівся.

— О’кей… Я вільний?

— Від мене так, — посміхнувся комісар, — але не від обставин…

Джон Хоф був, як завжди, веселий, з різкими жестами (щоразу бив посуд у ресторанах, платив за збитки щедро, тому, коли він приходив, раділи і хазяї, і офіціанти; а втім, він вибирав для ділових зустрічей маленькі ресторанчики, де офіціантів не було, — хазяїн готував, хазяйка, дочка, син чи невістка обслуговували гостей, дуже зручно, повна конспірація, часи важкі, клієнтом дорожать).

— Мосьє Матен, сьогодні нас почастують оленем, уночі привезли з гір, стараються мисливці Угорщини, у них на кордоні з Австрією чудово налагоджені мисливські господарства… Вип’єте кампарі? Чи, як ми, грубі янкі, віскі жахнете?

— Трохи віскі з льодом, спасибі.

— Забігаючи наперед, хочу вас порадувати: Жіго домовився з кубинцями і відкрито купує у них пречудові сигари, так що я обіцяю вам двадцять хвилин блаженства після кави.

— Сьогодні доведеться скоротити, — відповів комісар, — у зв’язку зі справою Граціо в мене обмаль часу, кожна хвилина дорога.

Він тактовно підвів Джона Хофа до розмови, той був метикований, до бесіди завжди готувався ретельно.

— На нас часто ображаються, — сказав Хоф, — за надмірний практицизм… Між іншим, саме через це наш державний департамент програв Франца Иозефа Штрауса; мені розповідали, як баварський фюрер скаржився друзям: «Вони пихаті, оті янкі, дивляться на годинник, переривають розмову, у них завжди немає часу, ніякого такту…» Як представник селянського начала, він ніколи не простить цієї нашої прагматичної, справді вельми специфічної манери поведінки…

— Ми, швіци [10] , нація банкірів і лижників, — відповів комісар, — і ті, й ті у злагоді з поняттям «час».

Джон Хоф засміявся.

— Ви мене просто-таки штовхаєте коліном під зад, комісар Матен… Добре, я згоден… Ранком у мене було три розмови з Нью-Йорком і Вашінгтоном, дзвонили люди, які так чи інакше зв’язані з Леопольдо Граціо… Вони вражені тим, що сталося… Їх, звичайно, цікавлять усі обставини трагедії… Зараз, як ви розумієте, ті, хто був з Граціо на ножах, розпустять чутки про банкротство і таке інше, може початися паніка, але ж він не тільки будував електростанції й мости, грав на біржі і вкладав гроші в ризиковане діло, він ще давав у борг цілому ряду режимів, особливо в Латинській Америці… Що, по-вашому, могло його примусити зробити такий страшний крок?

10

Так з гумором називають себе інколи швейцарці.

Комісар зрозумів, що Хофу хочеться вислухати пояснення версії самогубства; він зразу відчув, що американця влаштовує саме ця версія. «А чому? — спитав він себе. — Може, Хоф хитрує? Він же хитрий, як чорт».

— Оскільки наші розмови, як завжди, цілком довірчі, містер Хоф, я дозволю собі сказати, що у нас не всі поділяють версію самогубства Граціо…

Джон Хоф відкинувся на спинку червоного плюшевого крісла.

— Не може бути! Хто ж тоді його вбив? Ні, ні, навряд. Він не торгував нафтою і не підтримував Ізраїль… Куба? Чиїсь ревнощі до диктатора Гаривасу полковника Санчеса? Мафія?

— На головне запитання «кому це вигідно» я поки що не можу відповісти…

— Хто веде слідство?

— Інспектор Шор…

— О, це, як я чув, ваш головний ас…

— Правильно.

— І він серйозно вважає, що якась невідома сила втрутилася в цю трагедію? Я ще не чув про таку версію. У пресі поки що не було?

— Шор не любить преси, він звик працювати в тиші… Олень справді був чудовий…

— Я радий… П’єр Жіго вимочує м’ясо — хоча б три — п’ять годин — у дуже терпкому вині, здається, він віддає перевагу португальським, там є зовсім чорні вина, аж у роті терпне… Хм… Ви мене здивували… Якщо така версія з’явиться в пресі, це може дати змогу лівим почати чергову кампанію проти банкірів — і ваших, і наших, — але, як мені пояснили друзі, останні роки Граціо орієнтувався на європейський бізнес, тому кампанія звалиться на голови бідолашних дідусів з Уолл-стріту…

— Ваші пропозиції?

Хоф відпив вина, здвигнув плечима.

— Ідеально, якби ви могли стримати пресу — хоча б у найближчий тиждень — на тій версії, яку сформульовано у випусках вечірніх газет…

— Чому саме тиждень?

— Для того, щоб наші люди добре підготувалися до пояснень… Ви ж знаєте, чим закінчується неконтрольованість чуток…

— У росіян є точний вираз: «До чужого рота не приставиш ворота». Де гарантія, що якийсь журналіст — а бажаючі вже є — не опублікує своєї версії в газеті? Телебачення і радіо можна якоюсь мірою тримати під контролем, а за газетами хіба устежиш?