Прес-центр

Цорр прокидався, немов хтось штовхав його в бік; він не зразу розплющував очі; спочатку обережно, невідомо чому, боязливо ворушив пальцями; починав з мізинця; коли був молодим, ще п’ятдесятирічним, завжди просив мадемуазель Сізі робити незвичайний манікюр на лівому мізинці — ростив ніготь, тільки не такий уже страшенно довгий, а на особливий манер, лопаточкою. Згадував, як Герда любила, коли він лоскотав цією лопаточкою у неї за вухами, там, казала вона, в неї ерогенна зона: «Я млію, як кішка, любий».

Переконавшись, що всі пальці рухаються, особливого хрускоту в суглобах немає, Цорр підводився, робив собі легкий масаж, старанно розминав литки, надівав тренувальний костюм і відправлявся бігати.

Він міг би бігти підтюпцем із заплющеними очима, маршрут був йому знайомий до найменших дрібниць; Цорр знав, коли фрау Тузен викине перини на балкончик свого дому, можна не дивитись на годинник — сім двадцять п’ять; о сьомій двадцять її чоловік, начальник пошти, їхав на велосипеді в контору; син Паульхен ішов до школи; коли хлопчик наближався до крислатого куща обліпихи, ні раніше, ні пізніше, фрау Тузен починала прибирання кімнат.

Він знав по запаху — бензин тут, у невеличкому приміському селищі на схилі гір, відчувався далеко навкруги, — що годинник на кірсі проб’є сім сорок п’ять, бо саме в цей час фрейлейн Гізен починала прогрівати «фольксваген»; вона прогрівала його чотири хвилини й направлялася в свій дитячий садок.

З гером Вюрстом він завжди перемовлявся кількома фразами, той виходив у садок о сьомій п’ятдесят і поливав квіти; троянди він продавав лише кільком клієнтам, вирощував чайні, жовті, важкі.

Для Цорра тепер було цілою подією, коли він на дорогах селищ зустрічав якусь нову людину; особливо радувала його зустріч з незнайомою жінкою; він ще дужче втягував живіт і підіймав плечі, уявляючи себе з боку; гордовито думав, що ніхто й ніколи не давав йому сімдесят сім, максимум шістдесят, а те, що сивини багато, то зараз вона в моді, навіть жінки почали фарбувати волосся в біло-голубий колір, дуже елегантно.

Повернувшись додому, він приймав холодний душ, розтирався кольоровим — неодмінно з дитячим малюнком — рушником (спеціально їздив в універмаги на розпродаж, вибирав такі, на яких були зображені голенькі пустуни, перев’язані ниточками-складочками, з білими, попелястими кучериками чи дівчатка у ванночках з ляльками в руках), надівав білий светр, еластичні спортивні брюки, що обтягували ноги, кеди фірми «Роміка», на товстій підошві, теж неодмінно білі, і йшов на кухню, до фрау Курс, сусідка з котеджу навпроти готувала йому сніданок (платив справжню дрібницю — триста франків на місяць).

Він привчив себе їсти тільки порідж; англійці не дурні, правильно роблять, що починають робочий день з цієї каші на воді, додаючи в неї чверть склянки вершків, з’їдав трохи меду із Шварцвальда й випивав півчашечки кави.

Потім він ставив собі в особливому щоденнику оцінку за ранок; у тому разі, якщо біг підтюпцем не сорок хвилин, а лише півгодини, виставляв мінус; так само, як і в неділю, коли дозволяв собі розкіш — кусочок шинки і шматок сьомги.

А тоді вже переходив до кабінету, підіймав жалюзі й заглиблювався у читання ранкових газет.

Переглянувши пресу, Вольф Цорр ішов у невеличку кімнату, де жили його улюблениці, Ізольда й Анжеліка, сіамські кішки, руда й голуба; він нікому не довіряв готувати їжу для малят, сам готував їм сніданок; вважав варварами тих, хто купував у крамницях спеціальну котячу їжу; безсовісно годувати тварин мороженою їжею, другосортицею; коли ти вже завів у домі цих безсловесних довірливих тварин, приручив їх, то й стався до них як до рівних собі; хіба вони винні, що творець не дав їм щастя мови? Подивися в їхні очі, там прихована думка й туга за словом, якого вони позбавлені. Звичайно він розігрівав для Ізольди й Анжеліки курячий бульйон, насипав грінки та ще трохи сиру; печінку він давав їм дрібно нарізану, змішану з огірками — допомагає обмінові речовин.

Потім він вигулював малюків у внутрішньому дворику свого будинку — кидав їм тенісні м’ячики, щоб м’язи сіамочок були ще яскравіше виражені й шкіра вилискувала, а вже після цього сідав за щотижневі журнали; перш за все він відкривав ті сторінки, де була добірка «Відповідаємо на ваші запитання»; найбільше його цікавив західнонімецький «Квік»: «Якщо ви не можете самі розв’язати свої проблеми, то негайно звертайтеся до нашої редакції, вам відповість лікар-психолог і дипломований спеціаліст з питань сім’ї і одруження доктор Хане Нігенабер з Мюнхена».

Вольф Цорр періодично посилав у «Квік» свої замітки з приводу рекомендацій дипломованого психолога доктора Нігенабера; сьогодні його обурив лист якогось К. Н. Любека, котрий скаржився, що його дружина через п’ятнадцять років щасливого сімейного життя поїхала на відпочинок в Барселону й фліртувала там з молодим іспанцем. «Я страждаю, втратив спокій; крах, кінець щастя, перекреслено минуле. Що мені робити?» Дипломований психолог відповідав К. Н. Любеку, що в багатьох сім’ях п’ятнадцятирічне партнерство може бути піддано такому випробуванню, почуття стерлися, потрібен допінг. «Ця подія мусить мобілізувати вас, — радив терапевт, — і коли ви відверто обговорите з вашою дружиною все, що сталося, з’ясуєте деталі флірту й змусите себе бути таким, як були, а може, ще винахідливішим партнером вашої коханої, щастя повернеться і те, що сталося, виявиться ще одним імпульсом у вашому сексуальному житті і щасливій сімейній згоді».

Він витяг з шафи друкарську машинку й надіслав у «Квік» відповідь, навіть не передруковуючи начисто, такий був роздратований: «Шановний пане редактор Ганс Вагнер! Кожен має право писати в журналі все, що йому заманеться, але «Квік» як могутня зброя пропагандистського впливу не має права відповідати брехнею на запитання обманутого чоловіка, над почуттям якого позбиткувалася оскаженіла самка. Про яку «мобілізацію» може йти мова, коли дружина віддалася молодому іспанцеві?! Добре відомо, що іспанці, будучи жертвою кровозмішання з семітським племенем арабів та євреїв, занадто сексуальні, і надія на те, що «винахідливість» чоловіка вб’є в його жінці пам’ять про темпераментного коханця, абсолютно химерна. Не варто обманювати довірливих читачів, пане редактор Вагнер! Ви втратите передплатників!»

Ще дужче розлютила його відповідь психолога на лист фрау Бергкамен; та скаржилася, що після родів уже три місяці її чоловік не буває з нею близьким, дома майже не з’являється, п’є.

«Справжній мужчина завжди відчуває себе владним господарем, — наставляв дипломований доктор, — саме тому ви повинні приділяти чоловікові ще більше уваги, ніж приділяли до родів; і неодмінно він має бачити, що важливіший для вас, ніж безсловесне дитя — пискля, лише в такому разі ви зможете зберегти сім’ю. Батько починає цікавитися дитиною, коли та підросте, до того часу він не розуміє її».

Другий лист до редакції був зовсім різкий: «Яке паскудство! Яке падіння моралі, пане редактор Вагнер! Дитина завжди має бути першою і головною в сім’ї! Любов до дитини свята, любов до чоловіка гріховна! Не можна спонукати жінку на те, щоб вона ублажала самця, забувши про найголовніше своє покликання: виховувати дитину, наше майбутнє!»

Після цього Вольф Цорр поспішав до ресторану Вольфганга; хазяйка фрау Анна не питала навіть, що він їстиме; столик біля вікна був заздалегідь сервірований; чашка супу з бичачих хвостів, антрекот з квашеною капустою (а кожної п’ятниці варена риба і нічого більше), а на десерт сир (кожного вівторка, середи та суботи); у всі інші дні морозиво чи малиновий сік із збитими вершками.