Прес-центр

43 17.10.83 (23 години 58 хвилин)

Шору подзвонили, коли він уже ліг спати; передачі телебачення ФРН стали такими ж нудними, як і місцеві; останні вісті він завжди слухав у машині, повертаючись з комісаріату додому, або ж уранці, за кавою, перегортаючи газети; скрізь те саме, читати нічого; в кожному рядку тривожне чекання чогось невідворотно страшного; лякають один одного, лякають…

Шор увімкнув світильник, зняв трубку, певен, що дзвонять з відділу, не інакше як Папіньйон — активний, немов матадор першого поля, рявкнув:

— Шор.

— Мосьє Соломон Шор?

Голос був незнайомий, владний, розложистий.

— Так.

— Пробачте за пізній дзвінок. Мені сказали, що у вас може бути прес-конференція, я думав, що вона закінчиться дуже пізно… Ви вже спали?

— Засинав. Хто говорить?

— Я з «Союзу осіб, які зазнали расової дискримінації», мосьє Шор. Моє прізвище Зеккер. У мене є деякі новини, пов’язані з долею вашого брата Еріха.

Шор рвучко підвівся, відчув, як глухо застугоніло серце. Взяв сигарету і, відкашлявшись, спитав:

— Він знайшовся?

— Все не так просто, мосьє Шор. У мене практично немає часу, приїхав тільки на два дні, але я згоден побачитися з вами завтра до роботи, скажімо о восьмій. Можемо випити кави, я зупинився в «Цур голден пост»…

— Гаразд, я приїду о восьмій, мосьє Зеккер… Про псяк випадок, будь ласка, залишіть ваш телефон.

— Зараз, хвилинку, надіну окуляри… Тут такі малесенькі цифри на апараті… Так, тридцять три, сімнадцять, сорок чотири… Записали?

— Запам’ятав. Ви зупинилися в номері на другому поверсі, над входом до ресторану?

— Абсолютно правильно.

— Завтра я сидітиму за першим столиком біля дверей у сірому костюмі…

— Мосьє Шор, я бачив ваші фотографії в газетах, я вас пізнаю, на добраніч…

— І вам добрих снів…

Шор вимкнув нічник, закинув руку за голову, правою стиснув сигарету, немов хотів її розплющити…

… Еріх був старший, йому виповнилось шістнадцять у сорок четвертому, і він жив у німецькому Базелі; батьки розлучилися; він з матір’ю лишився в Німеччині, батько і Соломон поїхали в Берн, тут були знайомі, які й віддали хлопчика в хорошу школу; коли батько домовився про квартиру для своєї колишньої дружини й сина, німці закрили кордон; маму погнали в Равенсбрюк, а потім у Освенцім і там спалили; Еріха переховували знайомі, а в грудні сорок четвертого він зник; після війни батько шукав його по всьому світу аж до самої своєї смерті; заповів шукати брата Соломонові; і ось цей нічний дзвінок; так тут не дзвонять, щось не те…

Шор знову ввімкнув нічник, набрав номер чергового з управління.

— Шарль? Це я, дорогий, пробач, що так пізно тебе турбую. Якщо тобі не важко, з’ясуй, причому негайно, але тактовно, без шуму, коли в «Цур голден пост» прибув якийсь пан Зеккер, звідки він приїхав, чи сам один, ну, і все інше, що вдасться з’ясувати, о’кей?

— О’кей, інспекторе… Як буде щось цікаве, розбудити чи доповісти вранці?

— Неодмінно буди… Та навряд чи я засну.

— Ви прекрасно розмовляли з журналістами.

— Дякую.

— Я подзвоню, Соломоне…

Шор поклав трубку, встав, накинув халат, вийняв на кухні з холодильника банку пива, відкупорив, — біла піна, що пахла дубовою діжкою, оббризкала його, — випив одним духом і знову подумав: «Це неспроста, я поки ще не можу збагнути, в чому справа, але це неспроста».

Він пішов у свій кабінет, увімкнув світло, сів до столу, присунув ближче фотографію Еріха: носатий, маленький, кучерявий, шия тонка; чому, раптом спало йому на думку, в усіх єврейських дітей, які народилися в бідних сім’ях, такі жалюгідні, тонкі шиї?

І уявив собі мокре шосе, колону маленьких в’язнів, собак, есесівців, а потім відчув запах барака, куди їх загнали перед тим, як відправити в «баню», де маленьких чоловічків отруять газом і вони корчитимуться на цементній підлозі, а у вічко спостерігатимуть за цим дорослі чоловіки в чорній формі і сміятимуться над «жиденятами», а після цього підуть у свою їдальню і наїдяться супу з картопляними котлетами.

Шор згадав, як батько вперше повів їх до театру дивитись «Синій птах». Вони з Еріхом тоді сиділи на гальорці, завмерши від щастя, взявшись за руки, і як же довго вони потім мріяли, що до них прилетить добра фея і життя їхнє стане радісним, таким, як у цих бідолашних дітей дроворуба…

«Лише діти вміють гратися в чуже щастя, — подумав Шор. — Лише вони вміють вірити, що вся галька на березі моря — дорогоцінне каміння, смарагди та сапфіри… Мабуть, тільки в дитинстві буває таке непоправне диво, коли світ довкола тебе здається не таким, яким він є насправді, а таким, яким я його відчуваю і в який я вірю… Ніхто не буде нещасним, якщо ми будемо добрі. Ніхто не вмре, якщо ми зможемо не забути… А я став старий і посмів забути обличчя Еріха… Отже, він помер… Батько правильно казав: треба в думках бути героєм, щоб у житті не стати негідником… Чому я згадав ці батькові слова? Мабуть, тому, що переконаний: дзвінок Зеккера не пов’язаний з пам’яттю Еріха… Це пов’язано з справою Граціо… А коли я помиляюсь, мені треба кидати кримінальну поліцію, я неодмінно нароблю дурниць, звинувачу невинного або сяду за один стіл з насильником і грабіжником…»

Він повернувся на кухню, дістав з холодильника три яйця і ввімкнув електричну плиту, — не міг заснути, коли хотів бодай трохи їсти; снотворне приймати боявся, дуже дбав про своє здоров’я, найбільше страшився осінніх простуд, восени й весною кутався, як старий дід.

«Я почуваю себе зараз, — подумав він, — злочинцем, за яким стежать мій Папіньйон і його бригада. Він міняє квартири, ховається в однозіркових пансіонатах, аби тільки втекти від повсякчасного, що вимотує душу, стеження… А чому я себе так почуваю? Я сиджу в себе в домі, п’ю пиво, зараз їстиму яєчню, підсмажену на оливковій олії; я посиплю її зверху тертим сиром і, мабуть, візьму батон і масло; звідки ж таке відчуття? А може, це просто від самотності? Але ж я звик до неї і не хочу нічого іншого… Ні, мабуть, цей дзвінок зімкнувся з трьома запитаннями на прес-конференції… Мені ставили дуже хитрі запитання ті троє чоловіків. Здається, перший був марокканцем, другий з Уругваю, а третій англієць… Ці запитання могли поставити або провидці, або люди, які знають про мою справу стільки ж, скільки я, або, нарешті, ці запитання їм вручили професіонали напередодні зустрічі зі мною… Їх таки підготували…»

Шор здригнувся, бо задзвонив телефон.

Він зняв трубку, але в трубці мовчали, а телефон дзвонив. «От дурень, — подумав Шор, — я ж вимкнув тут апарат». Він побіг у спальню; дзвонив Шарль, черговий з управління.

— Візьміть ручку, інспекторе, я дещо з’ясував…

44 Ретроспектива VII (двадцять днів тому)

«Резидентурам ЦРУ в Гаривасі, Памі, Далласі, Мілані

Шифром директора

Тим, кого це стосується

Цілком таємно

Може бути доцільним збирання матеріалів на членів кабінету міністрів Гаривасу-майора Лопеса, Енріке, Прадо, Хорхе Крістобаля, а також на співробітників апарату прем’єра: Гутієреса (зв’язок з пресою) та Родрігеса (ад’ютант по ВМФ).

Мета? Не коментується.

Що цікавить насамперед? Зв’язки, які приховуються від сім’ї, друзів та уряду, фінансові операції, минуле, таємні пристрасті.

Чи можливі під час цієї роботи акції, не дозволені конгресом США? На розсуд керівників резидентур, які всю свою діяльність підпорядковують інтересам США і статтям Конституції.

Фінансування? Зважаючи на те, що ситуація в Гаривасі загрожує національним інтересам США і здатна викликати комуністичне проникнення в Центральну Америку, всі витрати вважаються розумними в разі, якщо запропоновані матеріали того варті.

Звіт про роботу надсилати на адресу директора ЦРУ його шифром».

Після того як цей запит пішов, директор запросив до себе Джеймса Боу, товстого, здоровенного, завжди спітнілого техасця, давнього й вірного друга, у минулому боксера, шерифа, репортера, потім адвоката, який останнім часом працював у Голлівуді, і сказав йому:

— Старина, справу, котру треба зробити, я можу доручити одному тобі… І знаєш чому? Не тільки тому, що ти тертий, а отже, розумний, у цьому будинку таких багато; не тільки тому, що я тобі безмірно вірю, тут теж є такі люди. Річ у тім, що ти не є частиною нашої проклятої бюрократичної структури, тобі не треба писати папери, нести їх одному з моїх заступників, боячись ревності другого, нарікаючи на черствість третього і лютувати від надмірної емоційності четвертого. Справа надзвичайна, Джеймс. Ти добре обкатався в Голлівуді, справжній розвідник неодмінно мусить бути хорошим актором, у геніїв це природжене, у тебе — набуте… Ось прочитай шифротелеграму, яку відправили в наші резидентури… Я познайомлю тебе з першими відгуками, напевне прийде багато мури… Твоє завдання полягатиме в тому, щоб відділити нісенітницю від головного і придумати сценарій на кожного з п’яти названих у телеграмі людей… Ти спочатку придумай сценарій на кожного, виходячи з тих матеріалів, — директор кивнув на п’ять папок, що лежали на столі, — які я вже маю… Психологічний портрет можна намалювати, хоч який там, а все-таки щось близьке до оригіналу… Я дам тобі послухати — тут, у цьому кабінеті — їхні голоси; тут же, тільки тут ти подивишся на відеомагнітофоні їхні виступи з трибун, поведінку на прийомах і навіть у сімейному колі… Подивишся також знімки їхніх друзів та близьких… Виходячи з усього цього, ти й почнеш фантазувати, Джеймс, кого і на чому легше взяти… До того ж затям, що брати доведеться не комусь, а тобі…