Прес-центр

— Календар Цезаря — свідчення зовсім іншого роду, адже він мав намір заснувати династію, повстав проти традицій республіки і за це його вбили… Рим, мабуть, інтуїтивно боявся часу, не хотів думати про нього, прагнув до індійської культури, до таїнства нірвани, яка відкидає саме поняття хвилин, днів, років… У цьому головна відмінність античності від нашої, європейської культури; там — відторгнення години, спроба жити поза часом; а в нас кожна хвилина значима, в цьому сенс Європи.

— У такому разі, — сказав директор бібліотеки Роберт, — відчуття часу найбільш застосовне до Штатів; формула «час — гроші» знайшла себе саме в нас.

— Ця формула містифікує «час», — заперечив Тузенберг. — Історію не можна оцінювати, вона поза поняттям грошей, товару і ваги… В пам’яті поколінь залишаться ваші Джефферсон, Вашінгтон і Лінкольн, з їхніми постулатами американської демократії, а не прагматична ідентифікація часу з грошима… Годинники на соборах європейських міст б’ють кожні чверть години, зв’язуючи минуле з майбутнім. Механічні годинники винайшли у нас в Європі, коли склалася могутня держава саксонських імператорів… Владі потрібно стежити за часом, у ньому реалізуються велич, у ньому фіксується безсмертя, тобто пам’ять людська… На шляху до демократизації Європи сталася ще одна зовні непомітна подія: стиль барокко — легкість і розкованість — дав Європі кишеньковий годинник, перший символ пробудження самосвідомості індивіда. Саме тоді, в пору барокко, Європа й почала шанобливо ставитися до часу. Саме тоді ми вперше відчули швидкоплинність нашого життя, саме тоді народилася сповідь як нова риса європейської літератури, тривожна потреба очистити себе. А потім звершилося чудо і було створено перший в історії людства музей, це ж символічно, бо це є неусвідомлене повернення Європи до філософії Стародавнього Єгипту, де на відміну від античності, яка спалювала пам’ять на вогнищах — якщо людина вмерла, вона мусить зникнути, — пам’ять муміфікувалася, ми маємо можливість досі бачити обличчя фараонів. Але ж імена багатьох правителів Афін чи Риму просто зникли з пам’яті людства… Таким чином, кишенькові годинники і музеї знаменували народження нової епохи європейської історії, яку визначала філософія турботи… Чому так? Відповідаю: якщо античність споруджувала пам’ятники фалосу, тобто миттєвості, не пов’язаній ні з минулим, ні з майбутнім, сама лише насолода, безпам’ятство, забуття довколишньої дійсності, то європейська культура, котра зрозуміла смисл часу і будувала палаци, де зберігалася пам’ять минувшини, викликала з небуття Рафаеля, щоб той створив людству Сікстінську мадонну. Віднині матір, яка пригортає до себе немовля, стала символом турботи про майбутнє роду людського. Відтоді Європа повернулась до початку, до філософії Стародавнього Єгипту з його пориванням у грядуще. Цю динаміку розвитку світу свого часу припинили Рим і Еллада, де не існувало плану навіть на день уперед, де держава трималася на насильстві, пограбуванні сусідніх країн, заграванні з плебсом у дні перемог і найжорстокішому терорі, коли держава балансувала на межі війни і миру… Тенденція відповідальності властива тепер у Європі насамперед соціалізмові, котрий, як ніяке інше вчення, ставить в основу основ питання усталеності економічних відносин між індивідами, країнами й континентами…

… Сперечалися гаряче; Френк По мимоволі любувався одержимими обличчями людей, у них була якась особлива довірливість, зацікавлена впевненість. Правда, в глибині душі він напружено чекав моменту, коли якийсь червоний стане підкрадатися до сперечальників, підштовхуючи їх до того, заради чого він, Френк, почав свою роботу тут, — до змови проти Штатів, проти ідеї вільного світу; але ніхто не робив цього, просто кожен говорив про те, що непокоїло його.

«Нелсон Періфуа правду казав, — думав Френк, повертаючись до себе на мансарду рано-вранці; пахло смаженими каштанами і квітучими липами, — в бібліотеці в Роберта збираються чисті люди, вони гостро відчувають хисткість сьогоднішнього світу, тільки тому й говорять про соціалізм як про панацею проти катастрофи і лише тому на перший план висувають свою Європу. З ними треба працювати, вони ще не втрачені для майбутнього».

… На другий день він подзвонив Тузенбергу, запросив його випити кави й запропонував виступити з циклом статей у «Стар» — дістав у резидентурі інформацію, що хлопець бідує, живе впроголодь, наймає кімнату в гуртожитку за сорок кілометрів од Парижа.

Тузенберг з радістю погодився; через два дні приніс п’ятнадцять сторінок тексту. Три дні вони над ним працювали; Френк По обережно правив; Тузенберг сперечався; суперечка була дружня; прийшли до компромісу; найнебезпечніші місця вдалося переписати, скоротити, прокоментувати; через півроку Френк (вже після того, як завів зв’язки у світі європейських журналістів) проштовхнув два його есе в журнали Нідерландів та Швеції; знову лаялися до хрипоти, і знову Френк переміг; потім він допоміг Тузенбергу організувати невеличкий тижневик у Гейдельберзі; так він закріпився у ліворадикальному виданні, редактором якого став його друг, який друкував час від часу ті матеріали, що просив його опублікувати Френк По, за дружбу треба вміти платити; Тузенберг робив це, знову ж таки сперечаючись, іноді злився, але робив.

Потім через Тузенберга «лівий американець», як називали тепер Френка, просунув у крайній радикальний іспанський журнал «Ла революсьйон» Анхеля Алегріа з Мадріда; публікації його були такі хльосткі, спрямовані як проти англійського «традиційного імперіалізму», так і проти Кремля, що незабаром відкрили філіал журналу в Італії, видання стало рентабельним, дуже добре розходилось серед студентської молоді.

Про Френка заговорили в Ленглі як про людину по-справжньому перспективну. Отоді в європейську резидентуру ЦРУ і надійшла вказівка готувати його до перевірки на злом.

… Саме тому шеф Паризької резидентури ЦРУ, слухаючи в машині (він запаркував її неподалік від будинку Верньє) розмову Верньє з дочкою, дедалі більше переконувався, що операцію, яку все-таки доведеться (а йому цього не хотілося) провести сьогодні ж, щоб не допустити розголосу такої небезпечної інформації, треба доручити не комусь, а саме Френку По.

«Ризиковано, — сказав він собі, — за ці два роки хлопець звик вважати себе ідеологом, та якщо Ленглі вимагає перевірити його на злом, то сприятливішого моменту для такого іспиту навряд чи я діждусь…»

І, слухаючи через мікронавушник убиваючі слова Верньє, шепіт Гала про те, що чай готовий, чиркання сірників Марі, її дзвінки в пансіон, де вона шукала «мосьє Степанофф», шеф увімкнув рацію, попросив негайно знайти Джорджа (псевдонім Френка По) і встановити, де зараз перебуває Племінник (кличка довіреної особи Дона Валлоне, з яким через складний ланцюг була зв’язана тутешня резидентура).

77 26.10.83 (18 годин 06 хвилин)

Ганс Лібіх і Йоганн Шевц затягли один на одному куленепробивні жилети, перевірили невеличкий міномет, встановлений на балконі, поклали на підставочки карабіни з оптичними прицілами і пішли на кухню готувати обід.

(Як тільки автомобіль виїде з президентського палацу, подзвонить Сатторі; він спитає, чи не можна запросити до апарата Еусебіо; це означає, через вісім хвилин «об'єкт» буде тут, на кальє Магельянес, у зоні обстрілу.

Після того як терористи вцілять «об’єкт» у машині на ходу, вони мають за півтори хвилини збігти по східцях у двір; там чекає Здравко в автомобілі марки «фіат»; він везе їх на авеніду де Лібертад, до будинку 174; гальмує біля автомобіля «мерседес», номерний знак «ГАК-04.411»; ключ у замку запалювання; Лібіх і Шевц пересідають у цю машину і їдуть у мотель «Холідей інн»; два номери там для них забронювали; ввечері Сатторі відвезе їх у порт, де стоїть лайнер «Гамбург», що відправляється о 23.50. Сатторі вручає кожному по сім тисяч доларів; наступна зустріч у Західному Берліні, в іспанському ресторані на Курфюрстендам через сорок сім днів, о двадцять третій годині за середньоєвропейським часом.

Така легенда операції.

(Насправді ж Лібіха й Шевца мають розстріляти, як тільки вони вискочать у двір; виконавцем затверджено Франсуа, йому найняли квартиру в будинку навпроти, практику проходив у Міннесоті, на базі ЦРУ «Фрівінд 47».

Сам Франсуа сконає через п’ять хвилин після того, як виконає завдання; за сніданком Сатторі дасть йому пляшку «фанти», приготовлену в підрозділі ЦРУ, який експериментує з отрутами.)

— Поете, хочеш м’яса? — спитав Ганс.

— Ні, — Шевц похитав головою. — Я взагалі стараюсь не їсти м’яса, ти ж знаєш.

— Треба мускулам дати якнайбільше калорій, — заперечив Лібіх. — Бігати доведеться багато, як цирковому артистові.

— Ті не бігають, — відмахнувся Шевц. — У них зовсім інший вид тренування. Для них найголовніше — стрибки. Я свого часу написав поему «Цирк», її, звісно, зарубали, скрізь на ключових постах сидять ліві, агенти КДБ та євреї, вони відчувають мій дух, у них є якісь таємні пристрої, щоб визначати, в кому панує високий дух нації, а хто згоден продатися за копійки, аби лише догодити лівим, усім цим інтернаціональним нелюдам. Ти ким був раніше?

— Я був і залишусь Лібіхом… Красиво звучить — Лібіх, правда? Я люблю вимовляти своє прізвище вголос, воно схоже на морський прибій…

— Честолюбство — не наша риса, Лібіх, це не притаманне арійцям; наша сила в спільності, в підкоренні власного «я» справі національного відродження… Слухай, підсмаж мені сиру, га? Любиш смажений сир?

— Я люблю м’ясо, напівсире, з зіллячком… Знаєш, де воно найсмачніше? В аргентінців, там, кажуть, якісь незвичайні луки, вітер з океану, сонце, і тому трава дуже соковита, м’ясо вбирає в себе її силу, зберігає її…