Претенденти на папаху

— Продовжуйте, Сідалковський! Чого ж ви замовкли? Мені з вами так цікаво.

— А може, поговоримо про Канни? — запитав, підводячись, Сідалковський.

— Не треба про Канни. І про Ніццу не треба, Євграфе… Розкажіть про Вапнярку! Що було з вами далі?..

— Того літа ми виїхали до Одеси. Життя мамине стало нестерпним. Вони вже хотіли, здається, за когось вийти заміж, аби тільки дядько Дмитро до них не чіплявся. «Не приходьте до мене, я вас дуже прошу! Ви ж знаєте, я жінка, слабка жінка. Можу не витримати ваших залицянь і вийду за вас заміж, Дмитре. Але у вас же троє дітей! Ви про них подумали?» Оте «троє дітей» остаточно доконало мене. «Тільки через мій труп! — заявив я, мацаючи синці, залишені мені на згадку синами дядька Дмитра і тітки Оляни. — Мама ніколи не вийдуть за вас заміж! Так і знайте!» — крикнув я і почав випихати дядька Дмитра з хати. Він не пручався. Мовчки м'яв шапку в руках, розгублено бубонів: «Ну, синок! Ну почекай! Не виштовхуй мене!» А сам задки переступав пороги — спочатку хати, потім сіней. Я не знаю, правильно я тоді вчинив чи ні. Але тієї ночі мама мені сказали: «Добре, синку! Поїдемо в Одесу, якщо ти так хочеш. От тільки де грошей позичити на дорогу? Світ же неблизький. Та й хто у Вапнярці вдові позичить?»— «Бабця Джегужевська, — запалився я. — Вона позичить». — «І вона не позичить», — мовила мама. «Мені позичить. Ти ж знаєш, як вона мене любить». Другого дня я пішов до бабці і про все розповів. Вона довго пудрила носа пудрою, яка мені теж здавалася здобною, як борошно на її солодких булочках і тістечках. Потім мовчки підійшла до старовинного, в якійсь покрученій рамі, дзеркала, якийсь час дивилась на свій ніс, розтягувала для чогось мішки під очима, а тоді, різко повернувшись до мене, обняла, пахнучи парфумами і кондитерською фабрикою. «Не треба вам їхати до Одеси! Для чого вона вам? Пропадете ви там, дітки…» — сказала. «Ну що ви, бабцю! Чого ж ми пропадем? Мама там працюватиме, я вчитимусь. А потім, коли я вивчусь на капітана або, ще краще, на штурмана далекого плавання, я приїду до вас і заберу з собою, покажу свій корабель. Запрошу вас на капітанський місток. І обов'язково привезу вам, бабцю, такий закордонний подарунок, якого ви ще не бачили. А ще привезу вам солодкого борошна для тістечок». Пам'ятаю, бабця тоді теж плакала і сказала: «Ну, добре! Скажи, хай мати прийде…» Не знаю, що бабця казала мамі…

Раптом Євграф відчув, що з нього ніби спала якась маска і він став, як у дитинстві, самим собою, кудись щез Сідалковський «номер два».

— Вам, мабуть, сумно зі мною, Ядвіго? — якось по-особливому вимовив він її ім'я, яке йому чомусь не дуже подобалося.

— Що ви, Сідалковський! Мені дуже цікаво! Мені все цікаво, про що б ви не розповідали!

— Навіть про Канни? — несподівано повернувся до нього Сідалковський-другий.

— Навіть про Канни, — у тон йому повторила Ядвіга.

— Не знаю, що тоді бабця казала матері, які саме позичила гроші. Знаю тільки, що нібито дві золоті монети, бо мама боялися, як би їх краще в Одесі збути, щоб одесити не надурили, бо ті такі, що можуть. І ще мама принесли мені костюмчик, пошитий з якоїсь товстої матерії в кліточку. Я його тоді відмовився одягти. «Це тобі подарунок від бабці Джегужевської,— сказала мама. — Зараз не треба його одягати. Одягнеш тоді, коли йтимеш на станцію. Так бабця просила. Вона тебе дуже любить і хоче, щоб ти був одягнений саме так». — «Мамо, — сказав я серйозно. — Але ж так тільки паничі та буржуї ходять! Я в книжках бачив. Мене ж уся Вапнярка засміє! Мама сказали, що ми їхатимемо поїздом дуже рано і ніхто мого костюма, окрім Джегужевської, не побачить. До костюма бабця додала ще маленькі, якраз на мене, як казали мама, літні сандалії з защіпками, котрі мені здалися дівчачими, і я сказав, що краще поїду босий. А також берет з білою хризантемою на вершечку. «І все оце мені одягти?!» — перепитав я. «Але тепер ми ж житимемо в Одесі! Ти ж бачив, в Одесі усі так ходять». — «І що, я носитиму оцей симпопоньчик?» — поцікавився я, хоч тоді ще не знав, що саме так його називають в омріяній мною Одесі. «Носитимеш!» — наполягли мама. — Сідалковський замовк і важко зітхнув: — Завдали ж ви мені мороки, Ядвіго!.. Мабуть, досить спогадів. Я не футболіст, не король голубого екрана, як каже Стратон Стратонович, і вам моя біографія ні до чого…

— Що ви, що ви! — замахала руками Ядвіга. — Мені дуже цікаво, що було далі. Як склалося ваше подальше життя?

— Подальше життя ще не склалось, — загадково посміхнувся Сідалковський. — Воно ще складається. Я вам краще скажу про свою обітницю, яку я дав колись ще юнаком…

— Про вашу обітницю потім… Прошу вас, — благально заглянула йому у вічі Ядвіга, ще не здогадуючись, як і Сідалковський, що саме після цього слова «обітниця» так різко повернеться їхня доля.

Сідалковському ніколи не бракувало співбесідниць. Але таких активних слухачок, як Ядвіга, у нього ще не було. Капітульська не тільки уважно слухала, а й тактовно і так точно спрямовувала його розповідь, як лоцман корабель за визначеним курсом.

— Так що ж було далі? Ви, здається, мене не слухаєте, Євграфе? — Ядвіга більше не називала його «графом».

— Я зосереджуюся на пишнотах! На пишнотах моєї біографії, але чим далі я йду по ній, тим менше бачу їх… Квітів у моїй біографії нема — залишилися самі ягідки. І то — дуже гіркі на смак…

— І все-таки я вас прошу!

— В Одесу ми приїхали пізно ввечері. Море було похмуре й зле. З неба сіялася дрібна мжичка. Об пірс бились каламутні хвилі — байдужі, холодні… «Це не на добро», — сказали тоді мені мама, які, певне, теж хотіли того дня бачити Одесу світлу, гамірну, щедро залиту сонцем, з її темно-синіми хвилями, веселими шоколадними дітками на золотих пляжах і білими пароплавами на далекому обрії… Ми страшенно намокли. Підвечір… А втім… Ми залишилися в Одесі… Тут трапилася зі мною якась незрозуміла переміна. Коли в селі я соромився ходити в отому бабусиному костюмчику, боявся, щоб мене не прозвали паничем, то тут я вже не міг, як у Вапнярці, гасати босоніж по подвір'ю. Соромився свого імені, мови, якою ми розмовляли у Вапнярці, а по-одеськи розмовляти я ще не вмів. З мене всі сміялися, називали мене селюком, і це слово врізалося в мою душу болючіше, ніж кінчик батога у голі плечі. Соромилися свого імені й мама. І тепер їх усі називали не інакше як Мотя. А я в свою чергу соромився цього імені, бо у нашому дворі діти на всіх некрасивих і злих тіток чомусь казали «тьотя Мотя». Потім це «тьотя Мотя» перейшло і на мене. Ось тоді я й почав казати мамі «ти». Вона змарніла, схудла, на її колись вродливому обличчі почала морщитися і обвисати шкіра. Мене прозивали через моє дивне ім'я «графом», але додавали такий непристойний префікс, що його могли, як я потім зрозумів, придумати тільки в Одесі. І я захотів назад у Вапнярку…

— І ви повернулися?

— Так, ми повернулися. Але Одеса уже переробила нас. Мама, я це лише у Вапнярці помітив, стала фарбувати губи і носити якусь коротку, не то чоловічу, не то напівжіночу, зачіску. Тепер уже в селі її не називали Мотрею, як раніше, а тільки «Мотрею з Оверкового хутора». Це мене ображало, я ліз у бійку і, навчений одеськими шмаркачами, бив люто, жорстоко. Тож мене й прозвали «одеським вуркаганом». Пані Джегужевської вже не було — поїхала до Польщі, де після війни знайшлися її родичі. Ми ж залишилися у Вапнярці, але вже не були вапнярцями, хоч не стали й одеситами.

— А згодом? Згодом ви коли-небудь були в Одесі?

— Був, — поморщився Сідалковський. — Бачте, Одеса — це як перша жінка: важко жити і нелегко кинути… До Одеси мене вдруге покликало море. Але й воно виявилось негостинним до мене. Мабуть, море — як юнка, коли ти всім серцем до неї, а вона до тебе — з холодом. Я кидався в море, а воно викидало мене на берег. Але все-таки у двох портах, Ядвіго, я був: у Генуї та Венеції,— посміхаючись, закінчив Сідалковський. — Ну а решту ви знаєте. Я тепер у відомому вам «Фіндіпоші». Складаємо анкети й цікавимось: «Чи ви мнете шапку в руках під час співбесіди, чи висмикуєте з неї від хвилювання поворозочки?»

— Я бачу, вам не подобається ваша робота. Та це й зрозуміло, граф, — знову іронічно посміхнулася вона. — У вас така зовнішність… — І цілком серйозно додала: — У вас такий світлий розум, Євграфе!

— Ядвіго, не треба. Я від світла засвічуюсь, як фотопапір. Не треба! Мені вже казали про це. Я й так про себе високої думки. А в мене достоїнств не так уже й багато. Ще тільки одне…

— Ви мене інтригуєте, Сідалковський!

— Ніскільки.

— Отже, ви мене не будете мучити й розкажете.

— Я не дамочка, — випалив Сідалковський і осікся. Але слово — не горобець: вилетіло — на гілку не сяде.

— Доказуйте, Євграфе, доказуйте. Ви зі мною були сьогодні такі відверті і так мало схожі на самого себе! Я вам вдячна за це… А про те, що ви не дамочка, я здогадалася, — ледь помітні лукавинки освітилися в куточках очей Ядвіги Капітульської і заховалися в тіні густо наклеєних імпортних вій.

— Я не дамочка, — красиво зламав брову Сідалковський, — пансіонату для благородних дівиць, як каже мій директор Стратон Стратонович Ковбик, не кінчав. А ще одне моє достоїнство — моя каліграфія. Більше хвалитися нічим…

Сідалковський підвівся, елегантно вклонився:

— Маю честь, панно Ядвіго! Цілую ручку!

Ядвіга, наслідуючи його, зробила ледь помітний кніксен і парирувала:

— Ні, ви таки виховувалися не у Вапнярці, граф! Ваше місце — Версаль! Але до поїздки в Париж я буду щаслива бачити вас хоч раз на тиждень… Ось вам моя візитка, Євграфе, і моя рука!

— Мені так не вистачає ще вашого серця, Ядвіго!

— У навантаження, як кажуть, до руки? Боюсь, що воно не витримає такого тягаря…

Сідалковський спалахнув.

— Ви мене образили, Ядзю, — якимсь домашнім голосом закінчив він, круто повернувся і з гідністю вийшов.

Ядвіга почервоніла, але Сідалковський уже цього не бачив.

РОЗДІЛ XVI,

де дія обертається навколо ручки легкового автомобіля, морського краба, людини з напіввідчинених дверей, чужої дружини, Ковбикового ліхтаря, футбольних календариків, реєстраційної книги Бубона, англійського дога, Кнюхової дипломатії, талісмана і домашнього цукру

Так уже повелося, що у великому світі найбільшу роль несподівано відіграють найменші люди. У «Фіндіпоші» такою маленькою людиною «без перспективи» був Кирило Гаврилович Кнюх. Навіть маленький Мамуня з великим іменем Октавіан важив більше за нього: мав перспективу, молодість і дядька в Києві. У Кнюха не було нікого і нічого.

Коли він прийшов у «Фіндіпош», то ще мав дружину, але вона щезла так само несподівано, як і вийшла за нього заміж.

Обличчя у Кнюха плескате. Якщо на нього доводилося дивитися збоку, то складалося враження, ніби одразу після народження хтось із родичів притис його носом до шибки і звелів: