Претенденти на папаху

— То й що, ви хотіли мені запропонувати очолити це товариство? — уточнив Сідалковський.

— Не поспішай… Краще скажи, а непогано було б? Га? Як ти вважаєш? — перейшов Жерех на «ти». — Мати у кожному місті набір отаких красенів, посилати їх за кордон, зустрічати ними, — він так і сказав «ними», — різні іноземні делегації. Уже їхня зовнішність свідчила б про наш зростаючий добробут, гарне життя, про красу наших людей!

— Ідея фікс!

— Ти так вважаєш, Сідалковський?

— Се депан, або, як казала одна моя знайома: я раніше люблю діло, а вже потім слова… Що від мене вимагається, Веніаміне Олександровичу?

— Я хочу тебе запросити на роботу до себе!

При слові «робота» Сідалковському стало трохи не по собі, але, почувши словосполучення «до себе», він раптом відчув, що підріс на кілька сантиметрів, хоч присутні цього й не помітили.

— І що ж то за робота? — удав, що абсолютно байдужий до Жерехової пропозиції, хоча насправді геть розчулився, йому раптом захотілося кинути все і стати, чорт забирай, людиною.

— Робота неважка, — продовжував Жерех. — 3 твоїм талантом тобі з нею легше впоратись, ніж у моєму віці випити оцей фужер шампанського. Ти зможеш… Я рекомендуватиму.

Сідалковський переступив з ноги на ногу.

— Це вище моїх сил. Не інтригуйте, Веніаміне Олександровичу. Я такої інтриги не переживу. А якщо переживу, то з тяжким для мене ускладненням.

— Ти мені подобаєшся, Сідалковський! Розумієш, подобаєшся— і все. У тебе є щось таке привабливе…

— Я це знаю, — дружелюбно посміхнувся Сідалковський. — Принаймні про це мені кажуть майже всі жінки. Окрім Ядвіги Капітульської…

— Скажу тобі по секрету, вона від тебе в захваті. Не може забути твого тосту… Мені ти теж подобаєшся. Хоч я й знаю, чим ти дихаєш. Таких джиґунів я вже перебачив на своєму віку. Сам таким був. Жінки таких, Сідалковський, люблять…

— Веніаміне Олександровичу! — красиво приклав руку до грудей Сідалковський.

— Все. Кінчаю. Бачу, тобі й справді кортить дізнатися, ким ти будеш працювати. Переходжу до головного. Але перед цим ще одне, головне: Ядвігу не зачіпай. Вона не для легеньких фліртів. Якщо хочеш — то тільки серйозні наміри! Вона в тебе отако… — показав він на свої вуха, — закохана. Тільки ти не перегравай. Можеш вважати мене за свата… Тепер по суті. Ти, Сідалковський, чув коли-небудь про людей, котрі виписують кандидатські, докторські дипломи, нагородні листи? Ти чув про таку професію в наш атомний вік: каліграфіст?.. Не чув. То-то! А в тебе ж каліграфія! Коли я показав у своїй канцелярії твою візитку, всі просто зненавиділи тебе. Заочно. Не дивуйся. Кожен побачив у тобі свого конкурента. Але не хвилюйся — у нас є вільні місця. Тепер спеціаліста-каліграфіста з електроліхтариком не знайдеш. Усі на кулькові ручки попереходили, на друкарські машинки. Жити стало краще, жити стало веселіше, а каліграфії нема. А в тебе! Не каліграфія — бісер, вишивка! Дивишся — і непритомнієш! Я такого, як ти, давно шукав! Можемо оформити переводом. Хочеш — хоч завтра за роботу! До зарізу потрібний! План, горимо…

Сідалковський мовчав. Він уже зараз почував себе на сьомому небі: його запрошують туди, куди (так йому здалося) він мріяв усе своє життя, хоч до цього моменту навіть не знав про таку дивовижну професію. «Людина з красивим почерком». Тепер це означення набуло зовсім іншого підтексту. Серйозного, не іронічного. Це тобі не «Фіндіпош», хоч і там робота — такої пошукати. Але не ті вершини, не ті масштаби! Кобилятин-Турбінний є Кобилятин-Турбінний…

— Ти подумай, подумай, — Жерех наповнив келихи. — У тебе мій телефон є. Дзвони, пиши, заходь. Я тобі завжди радий. Але в довгий ящик не відкладай. Чим швидше — тим краще!

Підійшла Капітульська, взяла Сідалковського під руку.

— Я бачу по ваших очах, ви щасливі, граф!

— З вами я завжди щасливий, шер амі!

— Не перебільшуйте… Ви хотіли сказати «ма шер», — уточнила Ядвіга.

— Я сказав те, що сказав. Ви для для мене милий ДРУГ, — почервонів Сідалковський, що з ним дуже рідко траплялося.

Ядвіга вдала, що не помітила того. Але в душі дуже зраділа.

— А що ви думаєте про Кафку, граф? — перевела вона розмову на інше, аби не ставити його в незручне становище.

Сідалковський зрозумів це по-своєму: захотілося погратися у світські розмови, показати свою духовну глибину й широту культурних інтересів, а заодно вивірити його інтелектуальний рівень. Сідалковський про всяк випадок висунув перед нею свій захисний щит:

— Бачте, Ядвіго, у мене вища освіта, але ще досі не закінчена. Тому я віддаю перевагу Сартру з його екзистенціалізмом…

— О, — перебила його Капітульська. — Але ваша зовнішність, манери, навіть одяг — усе це не має нічого спільного з екзистенціалістами… Самотність, пошук абсолютної свободи… Ви ж, граф, по-моєму без товариства не можете….

— Немає умов, пані Ядвіго, — почав викручуватися Сідалковський.

— Не називайте мене так, граф.

— Я вибачаюсь. Не вловив нюансу. Панно Ядвіго! О панно Ядвіго, як сказав поет…

— Ви були на Адріатиці?

— Ви маєте на увазі Дубровнік? Люблю Дубровнік! Це вам не Канни з отими надокучливими американками… Ці ботокуди, що вперше потрапили до Європи, тут буквально божеволіють від Французької Рів'єри. Так хочеться ще раз побувати в Дубровніку… Пам'ятаю свою останню поїздку на Адріатику. Мій столик був поруч зі столиком Антоніоні!

— Ви любите Антоніоні?

— По секрету, — Сідалковський нагнувся над вушком Ядвіги. — Я люблю вас, панно Ядвіго, і терпіти не можу галасу в стилі неореалізму. Мені куди ближче до душі філософія Бергмана…

Капітульська цвіла.

— А якої ви думки про Крамера?

— Крамера? — перепитав Сідалковський. — Від Крамера всі в захопленні, особливо від його сина…

— Якого сина?

— Молодшого, — відповів Сідалковський.

Якби очі Ядвіги раптом не стали такими круглими, він обов'язково додав би: «Ви маєте на увазі Мишу Крамера із Подолу? Він шиє найкращі й наймодніші черевики. А його молодший син ніколи не відстає від моди, навіть на один черевик іде попереду неї…»

— А хіба в світі є ще один Крамер, граф?

— А ви що, не знали? Панно Ядвіго! Крамер-батько, Крамер-син. Тепер уже династія Крамерів. Як Дюма-батько, Дюма-син, Чумак-батько, Чумак-син…

— Це тепер так модно? У нас у Польщі теж є свої династії…

Веніамін Олександрович, відкинувшись у кріслі, не спускав з них своїх добрих очей і лагідно посміхався в закручені вуса.

— Сідалковський, а ви не скажете випадково, що пив Ван Гог? — потягуючи шампанське, запитав Жерех.

— Ван Гог? Що пив Ван Гог? Чесно кажучи, не знаю. Але коли я перший раз був у Монте-Карло і ми там зустрілися з Маріо П'юзо, він пив… Ніколи не повірите! Каву по-сіцілійськи з нашим згущеним молоком. А закушував… Закушував смаженою індичкою на оливковій олії з бобовою підливою на томатному соусі…

— Великі — усі диваки, — втрутилася Ядвіга, помітивши, що Сідалковський цього разу явно не на тій висоті.

— Це так. Але Артур Хейлі…

— Як? Ви знайомі і з Артуром Хейлі? — Жерех уже явно знущався з Сідалковського.

— Так, як з вами, Веніаміне Олександровичу.

— О боже! Який ви щасливий, Сідалковський! — це вже Ядвіга.

— Я щасливий від того, що знайомий з вами, панно Ядвіго!

— Мерсі! А що любив Артур Хейлі?

— Чому любив? Він і тепер любить. Вершкове масло, око камбали і квасолю в спаржі по-ілінойськи…