Претенденти на папаху

«Досі я любив до першого розчарування. До першого пізнання, а цю… Хоч і порожньо на душі, покохав би й ще колись, якби не оця чортова загадковість та не страх. Цікаве створіннячко! Романтичка, божевільна романтичка… — передражнив він її.— Я теж романтик. І теж, мабуть, божевільний…»

Згадалась Антонія. Ще, здається, вчора вона посідала чільне місце в його душі, а сьогодні він відчував, як Хлівнюкова дружина почала відсуватися на задній план. Та ще й ота її така недоречна репліка:

— Сідалковський, мені приснилось, що у мене від тебе син…

— Сподіваюсь, ви не дуже раділи?

— Навпаки, Сідалковський, я була просто щаслива!..

— А я відчуттям щастя, на жаль, похвалитися не можу. У мене від таких повідомлень шкіра сіріє…

— Сіріє чи сиріє?

— Те й друге… Так що давайте, Антоніє, домовимось раз і назавжди: хай вам сняться найкращі сни, але щоб жоден з них не в руку мені… Я не дуже складно говорю?..

— Що ти! Ясніше не скажеш…

— От саме за розум я вас, Антоніє, і люблю, хоч досі мене переконували, що краса та розум поруч не ходять.

— А ти, Сідалковський?..

— Я мав на увазі жіночий розум і жіночу красу…

— Спасибі, Сідалковський, за комплімент. А сон усе ж послухай…

— Сподіваюсь, він у вас перший і останній?..

— Останній, останній, Сідалковський, — багатозначно мовила вона. — Син був такий маленький-маленький. Просто масюпусінький. Здавалось, неозброєним оком його не побачиш. Мені аж страшно стало. Одягнений точнісінько як ти. Ну все до найменших подробиць. У такий самий вельветовий костюмчик. У нагрудній кишенці носовичок, окуляри «дипломат» і, звичайно, лаковані черевички…

— Але мікронний? — перебив її Сідалковський.

— Мікронний, мікронний, — погодилась вона.

Сідалковський далі не слухав. Він раптово спохмурнів і задумався: «В суспільстві я також мікронний. Та, думаю, поки що…»

Антонія замовкла. Він глянув на неї і побачив, як по її щоках рясно й швидко котяться сльози.

— Коли ви плачете, Антоніє, я сліпну, — мовив він. Вона витерла сльози:

— Я не плачу. То сніжинки на моїх щоках тануть… — А потім додала: — Я думала, Євграфе, що ти мене по-справжньому кохаєш. Я навіть дала собі слово: якщо коли-небудь тебе зраджуватиму, то тільки з одним чоловіком…

— З ким же?

— Зі своїм рідним…

Після цих слів він їй щось довго говорив, здається, утішав, не в своєму стилі вдячно пригортав до себе.

— Мене не полишає думка, що нашому коханню кінець…

— Що ви, Антоніє! Все залежить від вас.

— Не від мене — від тебе, Євграфе…

— Не перебивайте мене, Антоніє,— продовжував він, до неї, як і до всіх, звертаючись на «ви». — А то я, як каже Ховрашкевич, загублю нитку — нитку Аріадни — і заплутаюсь у лабіринті своїх думок. Я знаю, що ви не любите мене. Та й мені цього не треба. Але не полишайте мене так швидко. Не встигли знайти — і вже загубити? Я цього не переживу. Я хочу любити вас, ось у чому моє щастя! — грав сам себе Сідалковський.

— Євграфе, любий мій!

— Не треба слів! Не треба пафосу. Справжнє кохання — це не гра в слова. Це мовчання…

— Але я жінка, я мовчати не можу. Я тебе люблю, люблю, Сідалковський…

— О небо! Я не закликав ніколи тебе в свідки, — Сідалковський згадав Тамару, — але цього разу закликаю… Небо, будь мені свідком! Антоніє, повторіть ще раз цю красиву фразу… — як на сцені, фальшиво й награно, говорив він і дивувався: «Невже вона не розуміє, що я граюсь у кохання? Що вона набридла мені? Невже їй нічого не підказують інтонації в моєму голосі?»

— Я люблю тебе, Сідалковський! Тебе — і більше нікого!

— А Хлівнюка?

— Я не люблю його. Я ненавиджу!

— Але ви ж вийшли за нього заміж! До речі, ще молодою! Вас же ніхто не примушував?

— Я одружилася з ним… Бо… Ну, як тобі сказати… Я була красива…

— Є красива, — перебив її Сідалковський. — У цьому маю можливість ще переконатися і я через якихось десять років…

— Не кидай мене, Сідалковський! — раптом сказала вона. — Позалицяйся до мене. Я ще так хочу почувати себе жінкою… Жінкою, за якою ще сохнуть, зітхають і навіть фальшивлять, кажучи ось такі гарні слова, які тільки ти вмієш казати…

Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:

— Я не мала можливості перебирати женихами…

— Ви жили на безлюдному острові?

— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала, що він дивиться на мене. Він мене взяв облогою…

— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…

— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.

— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.

— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…

— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.

— Я люблю тебе…

Сідалковський затулив її рота поцілунком.

— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.

Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…

До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.

«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»

«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».

«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».

«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».

Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»