Пригоди барона Мюнхаузена

– Куди ти? – спитав я його.– І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!

– Три хвилини тому був я у Відні,– відказав, не спиняючись, чоловічок,– а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.

Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.

Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.

– Що ти тут робиш? – спитав я його.

– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.

– І чуєш?

– Ще й як! Мені це заіграшки!

– Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.

– Послухай,– звернувся я до нього,– в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.

– На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.

Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося – край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.

– Що це ти тягнеш? – спитав я його.

– Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, – сказав він.– Отож я хочу обійтися якось без сокири.

Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.

Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.

Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.

Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.

– Що ти тут робиш? – спитав я.

– Кручу вітряки своєму господареві, – одказав він.– А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.

“Цей чолов'яга стане мені в пригоді”,– подумав я і припросив його їхати зі мною.

КИТАЙСЬКЕ ВИНО

В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.

Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.

– Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! – сказав він, міцно тиснучи мені руку.– Приходьте до мене сьогодні обідати!

Обід був дуже смачний – та ба! – на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.

– Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.

– Мій любий Мюнхаузене! – вигукнув султан.– Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!

– А я вам доведу, що буває!

– Мюнхаузене, ви верзете дурниці!

– Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино – кисла юшка!

– Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.

– Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.

– Згода! – відповів султан.– Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.

– Чудово! – вигукнув я.– Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.

Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

“Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,– писав я,– ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.

Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.

Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.

Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.

Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.

Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.

– Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.

– Будь ласка! – відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.

Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.

Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.

У розпачі я глянув на годинник. За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що слухав, як росте в полі трава,– і спитав його, чи не чує він – не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!

– Заснув?!

– Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина – і я загину безславною смертю.

Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.

– Ну що, бачиш поганця? – спитав я, задихаючись від люті.

– Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!