Шрифт:
Частина перша
НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі:
– Ох і Мюнхаузен! Оце барон!
Але він навіть не дивиться на них.
Він собі спокійно
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав те все і раптом не стерпів:
– Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш! Дідок насупився і поважно відповів:
– Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі.
Усі зареготалися ще дужче.
– Мюнхаузен – правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.
– Дерево?.. На голові в оленя?!
– Так. Вишня. 1 на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі...
Усі ці оповідання надруковані тут, в оцій книжці. Прочитайте їх і скажете самі, чи була коли в світі людина, правдивіша за барона Мюнхаузена.
КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав до Росії верхи на коні. Було це взимку. Йшов сніг.
Кінь підбився і став спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.
Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив'язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.
Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?
І де дівся мій кінь?
Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкись ізгори.
Я підводжу голову – і що ж?
Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив'язаний просто до хреста.
Я вмить збагнув, у чім річ.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив'язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.
Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на
дзвіниці. Прив'язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.Що робити?
Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець.
Вуздечка – навпіл.
Кінь швидко спускається до мене.
Я на нього – і вихором уперед.
ВОВК, ЗАПРЯЖЕНИЙ У САНИ
Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м'яким снігом.
Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі.
Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.
Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.
Вовк в'їдався в мого коня все глибше й глибше.
Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, якої ще не з'їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці – в голоблях і кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.
Я шмагав і шмагав його що було сили.
Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в'їхали чвалом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.
ІСКРИ З ОЧЕЙ
У Петербурзі мені велося добре. Я часто ходив на полювання, і тепер залюбки згадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних пригод.
Одна пригода була дуже кумедна.
Річ у тім, що з вікна моєї спальні було видно великий став, де водилося дуже багато усякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я вгледів на ставу диких качок.
Миттю вхопив я рушницю і стрімголов вибіг із будинку.
Але зопалу, збігаючи по східцях, я вдарився головою об двері, та так, що з очей мені посипалися іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось, нарешті, й ставок. Цілюся в найситішу качку, хочу вистрелити – і, на превеликий жах, помічаю, що в рушниці нема кременя. А без кременя неможливо стріляти.
Побігти додому по кремінь?
Але ж качки можуть полетіти.
Я сумно опустив рушницю, проклинаючи свою долю, аж раптом мені блиснула щаслива думка.
Що сили мав ударив я себе кулаком у праве око. Із ока, звичайно, так і сипонули іскри, і порох одразу спалахнув.