Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Але Центр його не чув. Факт! Очевидно, там, на їхніх дисплеях, світилася цілком благополучна картинка. Інакше, навіть не чуючи його, Земля вже давно попередила б про небезпеку. Отже, Центр так само, як і оце електронне опудало, також упевнений, що “всі системи корабля функціонують нормально”. Їх там, на Землі, зараз, мабуть, турбує лиш одне — чому “Протон” не відповідає.
— На Травневий! — кинув він водієві.
…Клацнув таксометр. У чорному дзеркалі капота полетіли перевернуті догори вуличні ліхтарі.
Петро обмацав кишені, не знайшовши цигарок, прихилився до дверцят. Скло ледь вібрувало.
Яке сьогодні
Радість цієї зустрічі тонула в безлічі передполітних турбот. Треба було пройти драконівську медкомісію, переписати на брата стареньке авто, відсидіти два тижні у сурдобарокамері, заглянути до одного із своїх приятелів. І тут оцей дзвінок: “Приїзди… Микола? Він у відрядженні! Ну, мерщій… Ти, їй-богу, як дівиця… Теж мені, родич…” (Вікторія називала його родичем на тій сумнівній і, до речі, приємній для Корженка підставі, що по другому чоловікові також була Корженковою).
Машина мчала заміським шосе. У світлі фар роївся перший сніжок. Змінюючи смугасті стовпи кілометрових покажчиків, з-за поворотів, немов ченці, виникали невисокі чорні кипариси, кущі верболозу. Петро не ворушився. Він боявся розхлюпати те, що починало наповнювати фантастичний нинішній вечір.
…Бурмотіння телевізора. Дзенькіт випадково зачепленого фужера. Бентежне шелестіння шовкової білизни, що падала на крісло. Грішна нагота її красивого тіла… Попри свої тридцять п’ять, він чи не вперше так близько бачив і доторкувався до справжньої жінки.
У сильних, закинутих назад її руках, у волоссі, що струменіло якимось хтивим запахом, у великих опалових сосках грудей, в очах, котрі не приховували ані іскри облуди, таїлася спокійна й лагідна сила.
За нею, цією силою, було затишно й тепло. На цю силу можна було покластися.
…А щойно перед цим вони сиділи біля незручного, низького столика. Петро ніяково оглядав то дорогий пістрявий килим, у якому ноги тонули по самісінькі кісточки, то заставлену книгами й кришталем стінку, то двері в сусідню кімнату, де спала чи не спала донька Віки, то на саму Віку, зодягнену в халат, який не вирізнявся строгим покроєм. Поли халата раз по раз розходились, і Петро мав можливість уздріти дещо значно істотніше, аніж її мармурові коліна.
На превелике Петрове здивування, Віка виявилась чудовою господинею. Столик був заставлений воістину ресторанними наїдками. І посилання на те, що, мовляв, часу було обмаль і все це нашвидкуруч, було не більш аніж привід задля компліментів. І він справді наговорив їх стільки, що Віка замахала руками:
— Пий і їж. Теж мені, ще один лакувальник дійсності знайшовся. А хочеш, я прочитаю тобі кілька віршів.
Є на білому світі диваки. Природа наділила їх тим, про що інші лише мріють. Проте вони не надають цьому анінайменшого значення. Вірші, які писала Віка, були чудовими поетичними мініатюрами. Однак завжди, як тільки їй радили запропонувати їх якому-небудь журналові, вона лише весело відмахувалася: “Такого тепер не друкують…”
Декламувала Віка жартома, ніби кажучи: “Бачите, які спадають мені на думку дурнички…”
Скінчивши декламувати, вона швидко запитала:
— Ну, як? — І, не давши йому відповісти, перевела на інше: — Чув? Райка народила двійню. Оце баба!
— Заздриш?
— Уяви собі. Коли б у нас з Миколою було по-іншому,
я б народила купу дітей. Була б на нашому масиві єдиною матір’ю-героїнею!— Невже?
— Слово честі! Жінка-журналіст такий самий парадокс, як жінка-начальник. Ми повинні народжувати. Бути коханими. Гадаєш, отут, — Віка приклала руку до грудей, — ось тут, від часів Адама щось змінилося?
— Безперечно.
— Глибоко помиляєшся.
“Час іти”, — подумав Петро. Чудернацькі “дзиґарі”, що увінчували сервант, показували дванадцяту.
У розпалі суперечки про шкоду емансипації Віка опустилась на килим. Петро по-лицарськи став перед нею на коліна. Він гадав, що хоробрості на прощальний, до того ж спрямований у таке нейтральне місце, як шия, поцілунок, у нього вистачить. Проте наткнувся на гарячі Вічині губи… Він цілував і відчував, що вона зараз також у полоні солодкого, тривожного дрожу…
— Як поїдемо? — Зарипів шкірянкою таксист.
— Все одно. — Петро на мить уявив, як, зачинивши за ним двері, Віка поправила волосся й закурила.
У її погляді, спрямованому кудись крізь чорний квадрат вікна, було спокійне розчарування. Недолюбив він її, недопив. Залишився у якомусь непростимому ганебному боргу.
Покривулявши лабіринтами напівтемних вулиць, таксі нарешті зупинилося біля височенного залізобетонного пенала.
— Приїхали! — клацнув таксометром водій.
Корженко отямився. Так швидко? Він тицьнув водієві троячку. Ступив на асфальт. Глянувши на свій будинок, Петро спохмурнів. Зараз буде найважче — зайти до під’їзду, піднятися на третій поверх, повернути в дверях ключ і ступити в сторожку тишу.
Ніхто його не зустрічатиме. Ані син, ані дружина. Хіба що попелястий Пушок лінькувато сплигне з тумбочки й, муркочучи, почне тертися об його штани.
Петро пошукав у кишені ключа. Але замість нього намацав двокопієчву монетку й рішуче попрямував до телефонної будки.
Сигнал десь довго блукав. Нарешті почулися гудки. Один, два, три… Трубку зняли на десятому.
— Алло, алло, Куйбишев!.. Це ти, Миколо?
Здавалося, хрипкуватий голос Віки виповнював усю систему столичної АТС, усе місто, весь світ… І Петрові хотілося закричати: “Ні, не Куйбишев! Це громадянин Корженко, який вас божевільно кохає. Не кладіть, ради бога, трубку! Він буде йти на ваш голос!..”
Проте не закричав…
Усе це було давно. З півроку тому. Але тепер знову промайнуло перед ним. Вірніше, він натиснув кнопку нейротелеконтактора, такого собі голографічного проектора людських спогадів та мрій, і опинився на Землі. Прийшов до Віки на гостину.
Такі сеанси психологічного розвантаження передбачалися штатним розкладом. Надто тоді, коли астронавти роками вешталися в космосі. Інакше від самоти збожеволієш, незважаючи на опіку Центру.
Скориставшись нейротелеконтактором, він (залізне правило!) мусив увімкнути автопілота… Петра пройняв холодний піт: останні сорок хвилин “Протон” плив у космічній порожнечі, мов дошка у морі.
Де карта? На екрані спалахнув квадрат космосу, в якому зараз знаходився “Протон”. Синя цятка корабля майже зливалася з яскраво-червоною плямою, над котрою пульсував напис: “Чорна діра”… Хлопці називали це місце по-різному: “паща Чорного диявола”, “космічний Бермудський трикутник”, “небесна яма”… І, звичайно, обминали його, як то кажуть, десятою дорогою. Хоча багатьом і не вірилося, що нібито цей мільйоннокілометровий гравітаційний насос здатен втягувати, мов порошинку, не тільки космічний апарат, а й цілу планету.