Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Раптом наді мною пролунав підозрілий тріск. Я машинально ухопився за пістолет і поглянув угору. Над галявиною, граціозно помахуючи великими прозорими крилами, кружляв елегантний орнітоптер…

— Робінзонада, здається, не відбулась, — з жалем констатував я. — Тут вже є суспільство високорозвинутих П’ятниць…

Застібпув сорочку на всі ґудзики, змахнув з черевиків пил космічних доріг і приготувався до зустрічі. Орнітоптер сів на галявину, відчинились двері і…

Перед моїми очима попливли різнобарвні кола, у вухах задзвеніло, й, втрачаючи свідомість, я гепнувся на грунт…

Опам’ятався від безжурного щебету моєї дружини та їдкого запаху нашатирю, котрий вона дбайливо тицяла мені під носа.

— Не чекала, що ти так зрадієш нашій зустрічі, — торохкотіла моя половина. — Розумієш, рік тому сконструювали нові ракети, швидкість яких утричі вища, ніж у тієї, якою полетів ти. Тож я й подумала, що тобі тут буде сумно без мене, й вирішила зробити сюрприз…

— Це тобі непогано вдалося, — безнадійно зітхнув я.

— Але вставай, — не вгавала дружина, — ти ж, напевне, зголоднів за час польоту? Ходімо зі мною, я почастую тебе чудовим гороховим супом…

І тут я знепритомнів удруге…

Рафаель Левчин ДИСЕРТАЦІЯ

…Віддалено так пригадую, що колись все інакше було. Ходили ми в кіно… може, навіть і в театр… ні, в театр, здається, не ходили, точно вже не пам’ятаю. Давно було… У відпустку їздили до моря… або у гори… Книжки всякі читали… виставки картин відвідували, лаялися… З ким лаялися, не пригадую… Мабуть, з друзями. Ну аякже, у нас же тоді друзі були, ми з ними під оцю, під гітару, співали. От що співали, не пам’ятаю. Давно було… Точно пригадав — собака у пас був. Великий такий. Не пам’ятаю тільки, якої породи. Лапи, здається, чотири, хвіст один, вухо одне. Друге хтось із друзів відкусив під цим ділом.

Колись, бувало, приходиш додому — пахне так приємно, смачно парфумами всякими, пирогом “бабин сюрприз”, кавою “арабіка”… Жінка назустріч вибігає, на шию кидається, псина скаче — лизнути їй закортіло…

Ет, що там казати!

Тепер приходжу — запах стоїть, наче від сиру “рокфор” або іще гірше. Я, звичайно, злегка нервую. Гукаю:

— О-о-лю!

З’являється дружина, в азбестовому комбінезоні, смачно цілує мене через респіратор і зразу попереджає:

— Вибачай, дорогенький, у мене саме дослід!

— А чим це так… пахтить? — питаю сумно.

— А, це трихлорціантетрагідрофурилметанізофосфін! — каже.

— Він часом не…. отруйний?

— Та ні, та ну що ти! Смертельни хвипадків не зафіксовано, найчастіше — тимчасова втрата зору, а іноді може й параліч…

— Ну якщо так, то хай… А поїсти є щось?

— Пошукай там, у холодильнику, любий, тільки дуже тебе прошу, обережно, — на нижній полиці петролейний ефір, не виверни, може рвонути!..

“Е-е, — думаю, — дзуськи! Красно дякую, нехай у тому холодильнику вороги мої шукають!” Витягаю з кишені білий сухар — НЗ, стою посеред хати і жую. Сісти все одно піде — довкола стоси довідників, монографій, оберемки перфострічок. На підвіконнях колись були квіти, тепер — колби. В одній з них гомункулус мешкає — живісінький. Ненавиджу його! Вилупить баньки — і дивиться, дивиться… Гіпнотизує, стерво…

Телевізор вмикати не можна категорично — від нього осцилограф смикається. Від електробритви ще більше… Може, міркую, мене Агата Крісті потішить… Учора почав читати, жахливий детектив, одначе. Вісім трупів у вагоні-ресторані. Катюгам по заслугах! Теж мені — гурмани. Біфштекси, либонь, замовляли!…

Поліз до книжкової шафи. “Виміри дипольних моментів”, “Вступ до теорії множин”, “Теорія флуктуацій”, “Стереофосфороорганіка”, “Магія біла”… А де ж Агата? Шукаю-шукаю — нема ніде. Мабуть, уже втрачаю зір!

— Олюсю, — питаю улесливо, — ти часом не знаєш, де Агата Крісті?

— Знаю! — відказує гордо. — Я на неї таблицю констант надплинності виміняла.

Гомункулус, падлюка, хихоче!..

Скоріше б уже! Скоріше б вона закінчила мою дисертацію!

Михайло Меркулов ЗОЛОТІ РИБКИ ПІД ЧОРНИМ ЛАКОМ

Десь там, за вікном, тріснула вербова гілка… Ба, я відчуваю простір! Чи, може, то хруснули мої перележані пальці?.. Хм, важкий і неоковирний — таким я себе відчуваю. Тіло моє чомусь не підвладне моїй волі. Проте я знову можу мислити…

Хтось торкається мого чола, і я розплющую очі…

…І повне відро сприсає в криницю!

— Я так і знала, так і знала, — дзеленчить Надійна, радіючи можливості пожурити мене.

— Усе ти знаєш, розумнице наша, — кажу я і лягаю грудьми на слизьке цямриння, заглядаю вниз, наче поглядом можна витягти відро.

— Це баба Галя про тебе все-все знає. Каже: ось приїде Ванько й відразу ж побіжить по воду.

— Ну то й що?

— Що-що! Впустить відро в криницю, бо він завжди його впускає, як приїжджає у гості.

— Слухай, Надійно, ти не знаєш, де рачок лежить?

— Знаю. Баба Галя тобі рачка не дасть, бо ти й рачка втопиш. Баба Галя сама відро виловить, бо ти у нас клишорукий!

— Таке скажеш, я просто відвик.

Тим часом Надійка сміється вже десь аж у сінях, а в мене починають боліти груди, і я підводжуся з цямрин…

…Бринить, струмує світло. А я, мов шуліка, ширяю над стелею. Воно й не стеля, а ціла левада з павучком у кутку. Мені здається, що я ось-ось упаду в темну калюжу чийогось стогону. Починаю стогнати й сам. Чийсь голос— такий знайомий, а не пригадаю чий — то ближчає, то розчиняється у німоті…

…Невидимий сад серед ночі, і ми в тому саду невидимі.

— Надійко, ти де?

— Ось я, не бійся, іди за мною.

Навмання простягаю руку й намацую шорсткий стовбур вишні. Потім ми навпомацки рвемо у підрешіток ягоди.

— Підніми мене, бо внизу я вже все обірвала… Ванько, — шепоче мені прямо у вухо Надійка, — приїжджай до баби Галі й наступного літа, і я приїду, гаразд?

— Ти думаєш, баба Галя нас запросить? Від нас же лише збитки!

— Баба Галя нас дуже любить. Ванько, — тулиться до мене Надійка, — знаєш, що каже про тебе баба Галя? Каже й сміється: ось приїде наш Ванько й побіжить по воду, а потім ухопить друге відро й піде збирати огірки та все огудиння витопче.

— Відтепер я буду дуже обережним.