Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?

— Щодо немає незамінних — це казка для тих, — молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. — Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.

Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ — з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його — у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів — керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне — з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.

Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків у офісі “Порядку” — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на обличчях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Скоро Тищенко збагнув, що все, про що б він не згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті ж органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, у якому дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, котру так очікують, не скористається моїм скафандром?” — подумав батько “Експарки”.

— Забагато честі, — почув він.

Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.

— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.

— Зосередьтеся, — долинуло до нього. — Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.

— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.

— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.

— Бо заблукаєш на зворотній дорозі, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.

— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тищо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.

“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.

— Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.

— Ні, — відповів. — Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.

Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.

— У нас обмаль часу, — нагадав представник “Порядку”.
– Тіло не може довго залишитися без духу.

— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий: від кожного зображення, неначе т.інь, тягнулася в глибину минулого еся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.

— Ні, брате, — долинула до нього думка Хоми, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, — світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.

…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони — безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига — в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.

— Трохи поквапились, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.

Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав: